Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Знадвору по шибці кидали спочатку сніжками, а потім пішли і шматки льоду.

Вони трощилися одне об одне і об скло, як коли зустрічаються айсберги.

Я ж лежала із заплющеними очима.

Тоді вони увірвалися до кімнати.

— Вставай! Завмерла комахо!

Я вже вкотре пояснила, не розплющуючи очей:

— Мені іти ні в чому.

Чорний смикнув двері шафки і витяг звідти старе пальто. Кишені його були засалені, манжети рукавів теж, комір тримався на двох ґудзиках із п'яти. Дещо пожерли молі.

Я відіпхнула старе пальто від себе, і воно впало долі, боляче вдарившись. Чорний відкрив двері шафи і відправив одяг назад у безодню.

Інші двоє мовчки стояли у мене в ногах, як стовбури.

Чорний не вгавав:

— Ну скажи, чого саме ти хочеш? Обирай будь-що!

— Відчіпіться! У мене вже кілька років немає нормального одягу. Перестаньте витягати мої старі пальта.

Один зі стовбурів поворушився:

— Так одягни літню сукню.

— Трошки холодно.

Сам він стояв у новому хорошому кожушку, дещо, правда, свинуватому.

Мені довелося повторити фразу, яку вони мали уже вивчити напам'ять:

— Ідіть звідси. У мене вже кілька років немає одягу.

— Якщо ти думаєш, що за тобою все життя бігатимуть…

— За мною ніхто давно не бігає, бо я собі лежу. Мені поки ніхто не приносив нормального одягу. Я чекаю.

— То вийди у моєму кожусі й пошукай сама.

— Я так уже робила.

— То запропонуй щось іще!

Більше я з ними не балакала. Знати не хочу, куди вони пішли, а ще менше — коли. Скільки схотіли — постояли у мене в ногах, а потім вийшли, як увійшли.

Мої замшеві червоні черевички із камінчиками лежали у кутку, потребували хімчистки. У них жужмом валялася котяча шерсть і моє волосся. Брудні тарілки на кухні вкрилися зверху іще й шаром пилу. За немитим вікном, обліпленим слідами сніжно-льодового арт-обстрілу, скажено темніло. Мені навіть очей заплющувати не довелося, щоб заснути.

Промінчик сонця відбився від дзеркальця на підвіконні просто в око. (Ось причина заплющувати на ніч обидва ока.)

Заплющую зараз.

А може, то було і не дзеркальце, а мій ножик, про який я все частіше зараз думаю. Я не знаю, чи хотіла би насправді виходити, якби мені було що вдіти. Але поки краще не пробувати. Я псую кожне вбрання, яке хоч трохи тисне.

Коли думаю про все це — на очах сльози. Я їх витираю, та очей не розплющую.

Цього разу моє вікно розбито цеглиною, і туди лізуть. Я встаю, беру одну із сухих гілок і перешкоджаю невідомим вдертись у мій дім. Або відомим, я не знаю. Усі зникають, ніхто мене не чіпає. З вікна дме.

За наступну ніч в кімнату намітає снігу. Уже навіть на моє ліжко і на саму мене. Я ворушу ногами, струшую сніг і ногами ж відпихаю його подалі. Очей для цього розплющувати, слава Богу, не доводиться.

Наступного ранку мені чомусь кортить відкрити одне око. Так і є. Вона вже тут — і вже сидить.

Пильно дивлячись на неї одним оком, добре розуміючи хто це, я спитала:

— Хто тут?

— Я, Ніна, — відповіла вона.

Я і сама бачила, що вона, Ніна. Але, окрім цієї розумниці, не озвався ніхто. Тож я зі спокійною совістю перевернулася на живіт і, не закриваючи відкритого ока, так само спокійно заснула.

Вночі нічого не снилося.

За вікном час від часу проїжджали автомобілевози і страшенно гуділи (оскільки шибка тепер не захищала уже ні від чого). Але снігу, хай як дивно, більше не мело.

Наступного ранку їх сиділо уже двоє. Причому нова — якраз навпроти мого розплющеного ока. А я щось такого не люблю. Коли сплю з розплющеним оком, а хтось туди заглядає.

Я як закричу:

— Хто тут?!

А вона спершу дуже злякалася, а потім чекає, поки перша Ніна відповість. Та й справді, одразу за моєю спиною тихо, але впевнено, зрештою, як і завжди, почулося:

— Я, Ніна.

Тоді й моя новенька знайома нарешті теж привіталася. Чи то пак познайомилася:

— І я, Світлана.

На цьому культурну програму на сьогодні для мене було вичерпано. Ноги давно заклякли від цього лежання у кімнаті без шибки. Настрою не було ніякого. Якщо вони далі бажали якогось продовження свята, то хай би діяли самі. Але, окрім як сидіти, вони нічого не вигадали. Сидять. Нічого страшного, просто у них, як і у тих стовбурів, уява дуже повільно працює.

А я щось почала мерзнути, оберталася навколо своєї осі у ліжку. На тому і заснула. Але ненадовго. Не встигла я втягтися у потужні гудки автомобілевозів, у рев гальм сама не знаю чого, у тихий відзвук далеких товарняків, як мусила іще раз ставити своє «улюблене» запитання.

— Хто тут?

Бо їх уже було як мінімум п'ятеро. Ліміт моїх табуреток вони давно вичерпали: одна сіла на підлогу, а ще одна — на підвіконня, нарешті заткнувши спиною від мене протяг. Але так само і закриваючи світло.

Вона так знітилась від мого погляду, що відповіла перша, не дочекавшись Ніни. А це вже була помилка. Я заплющила обидва ока і