Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Дід стає з лавки і мову веде отак:

— КОЗУ!

— Козу! Козу! Швидко — Козу! — розноситься звістка.

І життєве море прибиває Козу до подвір'я баби з дідом.

Життєве море — це двоє чоловіків, одягнених невиразно. Вони несуть Козу на патику, як у фільмах дикуни носять своїх жертвів. Тільки Коза не прив'язана за-руки-за-ноги, а тримається якось на патику сама.

Ніби вона лізла по канату вгору, але вмить канат став патиком і хтось вирізав із нього той фрагмент, що ним якраз лізла Коза, а ці двоє чоловіків схопили її і понесли…

Із появою Кози вступають дві скрипки. На відміну від усіх інших музикантів (піаніно і бубон), скрипалів у кімнаті нема: включено їхній чудовий запис, який трохи потріскує…

В актовій залі перемагали кольори бежевий і жовтуватий. Нас на виставу було зібрано кілька класів, по дві гривні зібрано. Менші й старші. І навіщо старші — я таки знаю.

Так от. Іде мелодія, Коза хапає одного з хлопців, які хвилину тому уособлювали життєве море, а тепер стали дідовими синами (для чого забігли на мить за ширму, де на них виросли довгі вишиванки).

А «голос за кадром», невидимий оповідач, не меле зайвини. Мабуть, не хоче звичайними інтонаціями зіпсувати нам історію про відчайдушне кохання (мабуть, до життя) цієї відчайдушної Кози у віночку.

І ось перший хлопець хапає її за руку з метою, звісно ж, танцю.

Тут актори мали б дати нам розуміння про те, як пасти Козу, що таке поля і долини, як Коза там пасеться, скубе траву, як хлопець за нею нагляда і як вона потім біжить додому. Натомість у мене майнув щасливий здогад, що, мабуть, ці Коза і хлопець або вчаться, або вже закінчили естрадно-циркове училище. А хтось із глядачів, хтось доросліший за мене, голосно скрикнув: ось він, етнопанк у дії!

Тим часом на сцені монтували ворота. Це були просто три залізні патики, які згодилися б радше для гри у футбол, аніж для того, щоб дати розуміння про бабині й дідові ворота, але ця декорація звеселяла. У трьох залізячках ми впізнали «ворота».

Тож дід устав на воротях в червоних чоботях, ціпком підпирається, у Кози питається:

— Ой ти, Козо мила, чи ти їла, чи ти пила?

— Ой, дідусю, хіба ж я щось їла? Хіба пила? Бігла через місточок — ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку — ухопила водиці крапельку.

Дід зі злості на сина, який не тямить пасти Козу, підняв дві руки, і перший хлопець буквально втік: і не лише зі сцени — а просто з приміщення, вибіг за двері актової зали. Можливо, він уже був радий, що його місія закінчилася, і на радощах побіг у гастроном поїсти чогось.

І ось другий хлопець спускається з Козою зі сцени, і вони просто перед першим рядом танцюють, по-моєму, танго.

Танго виходило зовсім не таке, як у тих, хто робить це професійно. Наче танець людей, які хочуть зробити усе по-своєму, але при тому роблять це дбайливо.

Але ось дід знову став на воротях в червоних чоботях, кийком підпирається, у Кози питається:

— Ой ти, Козо мила, що ти їла, що пила?

— Ой дідусю, хіба ж я їла? Хіба пила? — її здивування, її обурення видається у цей момент нашим власним. Бо й справді! Хіба ж не бачили ми її впродовж останніх кількох хвилин?! Хіба ж вона щось їла? Хіба ж пила?!

Але ось уже і на другого сина піднято руки, і він далеко тіка.

З підмостків із Козою спускається сама баба.

Баба, до речі, на вигляд на кілька років молодша за Козу. Але це не важить. За казкою — явно старша.

Коза з бабою сідають на сходи. Отут починається найліричніший момент цієї вистави. Попередня музика уся відміняється, вимикається, і через двері заходить перший син. Але ми уже мали забути, що він син, бо насправді він знову — життєве море. Крапля в океані подій і людей. Він тримає в руках гітару і награє прості акорди. Якби вони не були б такі чіткі — то схожі були б на шансон.

Але акорди такі обережні, але разом з тим — затяті, тож баба з Козою починають співати.

У баби голос високий і тоненький, у Кози — нижчий і хрипкий.

Але я вибігаю з метро і мчу на пари. Решту Кози оповім трохи згодом.

Шкода, що заборонено носити із собою батіг. Коли я зла, хочеться вихопити батіг з-за пояса — і по спині того, хто мене скривдив. Звісно, добрий шлях — спробувати зрозуміти, але хто ладен зрозуміти, що змушує людей пришвидшувати рух своєї машини, коли вони бачать перед себе пішохода, тобто мене.

Або от іще що зі мною день у день трапляється, коли вертаюся додому ввечері: на переході машина гальмує, ніби пропускаючи перейти дорогу зеброю, але в останню мить навпаки — пришвидшує рух. Так подумати, тут не допоможе навіть батіг: як би я ним дістала за живе через залізну коробку?! Проте я згодна навіть без насильства. Хай би вони натомість, наприклад, просили б у мене пробачення на колінах. Кілька годин.

Такі думки лізуть в голову, коли зла. Не знаю, про кого розказувати далі: про себе, про Козу чи про дядькову наречену під кригою. Хай буде про мене.

Увечері, вертаючись додому, я і сама незчулася, як бурмотіла собі під ніс дорогою:

Як