Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

вдаєте із себе таких собі вічних дітей, тож усі навколо мусять вам допомагати?

— Ні, — сказали ми.

— Хоча ви схожі саме на таких, — сказала жінка.

— Ні, зовсім ні, ви помиляєтеся, — сказали ми.

— Або ви вважаєте, що зробили для людського роду вже достатньо, і збираєте собі безплатну вдячність? Ви для цього занадто молоді.

— Так, — сказали ми, — ми молоді, дуже молоді.

— Отож! — сказала жінка. — Або ж ви свідомо йдете на привласнення чужого добра, чітко розуміючи, що про це думає закон?

— Який саме закон? — вирішили все-таки уточнити ми.

— Державний.

— А. Ні. Ми не злодії.

— Або ви вважаєте, що наші місця — із тих країв, де щовечора викидається тисяча кілограмів їжі тільки тому, що потрібна людина не підійшла у потрібний час?

— Ні! — впевнено відказали ми.

— Або ви думаєте собі, що місцеві жінки народжені розплескувати свою доброту, а теза «нагодуй подорожнього» знайшла такий ніжний відгук у їхніх душах, що вони повсякчас мріють, коли ж і в наших широтах об'являться подорожні?

— Ні, — сказали ми, — чому це ви подумали, що ми так думаємо? Ні. Ви помиляєтесь. Ні.

— Так якого ж чорта? — спитала жінка.

— Ні, — відповіли ми їй, — ні!

— Або ж ви вважаєте себе принципово інакшими істотами, котрі наділені такими чарами, що людина мусить допомагати вам, аби не впасти після відмови замертво?

— Ні, — уже не так упевнено відповідали ми.

— Тоді, можливо, ваші чари — хороші, тож саме ними ви і розплатитеся зі мною за гостинність?

— Так, — сказали ми, — так, саме так!

— Можливо, ви можете полагодити мені хвіртку і поламаний фільтр для води?

— Ні, ви помиляєтесь, — сказали ми, — ні!

— Можливо, ви просто можете допомогти мені закривати варення в банки, а тоді мити кухню?

— Ні, — відповідали ми, — ні.

— Так якого ж чорта? — знову запитала жінка. — Можливо, ви можете воскресити мертвого?

— Так, — сказали ми їй, — саме так.

— Тоді заходьте.

Мертвий сидів за столом і крутив прикріплений до стола пластмасовий руль, таким чином граючись у комп'ютерні гонки. Він завмер на хвилинку, забачивши нас.

Картинка

Серед гойдалок і гірок на дитячому майданчику було розташовано дивний об’єкт. Дерев'яний терем на п'ять метрів угору. В основі мав квадрат зі стороною менше метра. Зовні терем було оздоблено різьбленням, усередині ж виглядав, як порожня труба.

Можливо, спершу в нім містилось якесь начиння, але попередні покоління дітей забрали його із собою.

То був Дім упертих. Висока бесідка тільки для двох.

Піднятися нагору, аж під дах терема, можна було лише в один спосіб: упертися спиною в одну стіну, ногами — в протилежну. Так і підніматися потроху. Нагородою буде вид з віконця під самим дахом і висока бесіда з тим, хто підніметься туди разом із вами.

Зміст бесід не розголошується.

Ні, нізащо.

І я думала, що після того, як наші ноги виросли настільки, що марно намагатись піднятися нагору, бесіди ніколи не повторяться.

Ні, більше ніяк.

Але чому, коли я побачила свою «високу співрозмовницю», міцно схопила її за лікоть. І вона не змогла пробігти. І вона знову згадала, як розказувати.

«Я зазирнула до своєї малої, — розповідала вона, — саме в той момент, коли вона закінчувала вечірню молитву. Або ж просто виголошувала свої свіжі побажання:

— …Ну а для мене — золотоусту дівку.

Я тихенько зачинила двері й повернулася на кухню.

Як уповноважена з виконання доньчиних бажань, я зараз вип'ю чаю, зосереджусь і відчую, що малося на увазі.

За стіною почався тихий спів — це нічні пісні моєї дівчинки. Або просто колискова.

Згори гупнули меблями і зареготали. Там тривав дудліж.

Але ж хто така дівка золотоуста?

Я надягла пальто і пішла до найближчого цілодобового торговельного центру. Грошей до зарплати залишалося не дуже, саме тому саме цієї ночі малій треба здобути таку потрібну дівку золотоусту.

Я пішла роздивлятися ляльки.

Взагалі моя донька не любить ляльок, але що ж — чого вночі хоче дівчинка, того хоче Бог. І ще тому, що мені завтра було на восьму годину, я довго розглядала ці страшні ляльки.

Я так зрідка їй що-небудь купую! Можливо, саме тому для мене усі ці іграшки такі потворні?..

Продавець-молодик для годиться спитав:

— Вам допомогти? Що шукаєте?

Звідки ж йому було знати, що я нічого не вигадуватиму? Я одразу відповіла:

— Дівку золотоусту.

— Це в іншому відділі, — сказав хлопець. — Займайте чергу в касах, я зараз її принесу. Золотоусту з усякого погляду.

І приніс за пару хвилин, саме коли підходила моя черга, якусь маленьку річ, запаковану в кульок „Купуй під зіркою“.

— Тридцять гривень, — сказала касирка.

Довелося віддати.

Дорогою пакунку я не розкривала. Я знала, що там лежить аудіодиск із записом Марії Каллас.

Золотоуста дівка вже наближалась до маленької дівчинки. Я залишу її біля подушки.

* * *

— …А ще вночі, мамо, хтось приніс мені відьму, — оповідала мала за вечерею.

— Що-що?

— Та відьму. Справжню. Зараз побачиш!

Вона підхопилася, побігла до кімнати і врубила на всю гучність музичний центр. Голос Каллас вибухнув у наших головах. Через п'ять секунд музику вимкнули. Доня повернулася на кухню.

— Ось так.

— Ясно.

— А ще — моє бажання сьогодні здійснилось.