Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

не міг собак і киць. Нічого трагічного не сталося. Він не виніс нас уночі до річки і не втопив, він, треба віддати йому належне, взагалі ніякої свідомої діяльності на нас не спрямовував. А моя свідомість робила лише перші свої кроки. Тому хіба можна запідозрити мене в умисності, коли я повільно підійшла до нього, як він сидів на лавці? То були мої перші дні ходіння, тому до мене іще не дійшло, що у деяких керунках не варто спрямовувати свого ходу.

— І що, він кинув тобою об стіну?

— Ні, він просто акуратно посунув мене своїм черевиком. Таким чином розвернув мій корпус, аби подальша хода відбувалася у протилежному напрямку. Але тут найважливіше — саме черевик. Бо цей предмет дідового туалету так несподівано виринув у моєму полі зору, знаходився так близько від мого носа і випромінював кожним своїм атомом таке бажання позбутися моєї присутності, що я, певно, його навіть намалюю, щойно мені дадуть спокій такі панни, як ви, зі своїми найважливішими запитаннями.

— Мокошо, ти надто велемовна, а оповідь твоя недоладна. Або зроби висновки і розказуй гарно, або злітай об стінку ще разочок.

— На ньому були старі замшеві черевики, нічим не примітні, окрім того, що пофарбовані червоною фарбою.

— То й що?

— Люба жіночко, якби ви зрозуміли, про що я кажу, ви б такого не питали. Черевики було пофарбовано червоною фарбою для вікон.

— Для вітражів чи що?

— Та ні! Мамо моя! Для дерев'яних рам.

— Хай так. Тож яким чином це просуває нашу розмову?

— Бо ці черевики — це унікальний соціокультурний феномен в історії людства.

— Бо ні в кого більш таких нема?

— Щодо цього питання я не маю достатньої інформації. Може, в когось такі самі й є. Але ці черевики особливі тому, що ніхто і ніколи не знав, не знає і не знатиме, що змусило діда влаштувати їм зазначену вище креативну деформацію. І будь я навіть тричі золота кицька, і схопіть мене навіть шестеро задовбащих жіночок і спитайте, чому цей дід пофарбував отак своє взуття, я не зможу у відповідь навіть нявкнути. І це у мене вселяє неймовірний оптимізм. І гордість за діда із його надзвичайним учинком.

Я сходила на кухню і принесла киці миску молока.

* * *

Після цього ми з Мокошею вирішили трошки пройтися.

Я вела її на місце події, яка стосувалася мого запитання, таким чином намагаючись підвести її до правильної відповіді.

Ми тепер були зв'язані мотузкою від талії до талії.

* * *

Коли повз нас почав проїжджати поїзд, я за звичкою позатикала вуха вказівними пальцями.

Киця розсміялася, але пояснити свій сміх змогла лише після зникнення поїзда.

— Я зрозуміла: ви геть нічого тут не тямите!

— Де це тут?

— У житті!

* * *

У результаті вибору аспекту розгляду потрібного нам місця ми обрали точку зору згори. Недалеко від платформи «Тарасівка» Південно-Західної залізниці колії перестрибував маленький автомобільний місточок. Його стан перманентного ремонту та відсутність на ньому автів забезпечили нам можливість тихенько лягти і дивитися вниз на проїжджання поїздів. А наші потилиці тим часом дивилися безпосередньо в зорі.

Коли звіддаля загуркотів черговий товарняк, киця сказала:

— Будь ласка, приготуйтеся, панно. Зараз, судячи з усього, станеться банджі-джампінг. Подивіться, чи міцно затягнуто ваш пасок.

— Я нікуди не стрибатиму! — закричала я.

— Я стрибну. Тому і кажу: перевірте свій пасок, щоб я не гепнулася під колеса.

Поїзд із гуркотом підоспів. Кицюня стрибнула просто в точку найбільшої небезпеки. Але зависла на мотузку, який сполучав наші талії. Від золотого тільця киці просто на численні вагони поїзда полилася жовта цівка.

— Ну як? — спитала киця, знову опинившись біля мене.

І сама ж відповіла:

— Чудово! Коли б іще я була так міцно до когось прив'язана і змогла б отак пострибати!

— Чудово, — кажу. — Вітаю. А як щодо мого бажання?

— А, — посміхнулася киця, — мені, звісно, не зручно, але відповідь «ні».

— ЩО?!

— Послухай, кицюню, — сказала мені кицюня, — я знаю, це важко чути, але відповідь «ні».

— На запитання «Хто це на моїх очах, а головне чому, двадцять сьомого грудня дві тисячі восьмого року біля платформи „Тарасівка“ Південно-Західної залізниці перебіг залізничні колії просто перед електропоїздом, який о двадцятій чотирнадцять рушав у бік Києва від зазначеної залізничної платформи?» відповідь «ні»?!

— Ні, на твоє найважливіше запитання, якого ти малодушно не змогла мені поставити, забрехавшись про хлопця в довгому шарфі, котрого й не було ніколи. Відповідь — «ні».

— Ні, тобто «не думав», чи взагалі — «ні»?

— Взагалі, кицюню. Я знаю, що важко таке чути… Хочеш, я ще раз тебе розважу?

— Ні.

— Я стрибну цього разу без банджі й покажу тобі смертельний номер. Але не хвилюйся. Навіть якщо він не вдасться — у мене ж дев'ять життів. Насправді я причаюся між рейками, перечекаю поїзд — і піду. А ти, будь ласка, йди раніше.

Унава

Електричка зупинилася, кілька людей зайшло.

Хлопець сів на початку вагона біля вікна, але звідти помітив мене, встав і підійшов.

Я подумала: «Ну, я з тобою точно нікуди не піду, та, коли маєш що розказати, — сідай і розказуй!»

І він розпочинає:

— Якщо ви їдете до Фастова, я вам з вікна Снітинку покажу.

І сміється.

Я кажу:

— Я бачила Снітинку. Щоразу проїжджаю — роздивляюся.

А він сміється.

— Ні, — каже, — самотужки Снітинку не роздивишся. Треба показувати.