Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук
Дядько пройшов повз мене. Він все-таки більше був налаштований декламувати для самого себе. Що ж. Хоча трохи прикро, трохи незручно, трохи шкода.
Не витрачаючи свого часу на сум за тим, чого так і не почую, я зосередилася на тому, що мені перепало. Вітчизні присвятити душі прекрасні пориви? А чи не присвятити мені їх пошуку краси та досконалості або спершу — пошуку житла? Якщо вже вітчизна не присвятила своїх прекрасних поривів тому, щоб її сини та дочки…
Тим часом дядько повертався, прокладаючи рівненьку колію по новенькому шару снігу, не надто звертаючи увагу на мене у своєму декламувальному дефіле.
Дядьковий репертуар таки складався в основному з Пушкіна. Бо той створив нову мову. Вона як жодна інша чітко називала всі речі, які інші мови лише прагнули назвати. В усякому разі тієї миті нам обом (мені й дядьку), або принаймні тільки мені, здавалося так.
Як виявилося згодом, його випад про вітчизну — то була лише розминка язика. Тепер усе пішло більш ґрунтовно. Дядько втягся в інший ритм. Зробити це йому допомогло махання руками, яке було майже непомітне, проте структурувало простір.
Отвечает ветер буйный, — Там за речкой тихоструйной…Я витягла довгу-довгу свою шию, аж шарф на ній розмотався, щоби почути далі.
…Есть высокая гора, В ней глубокая нора…Точно! Це було саме те, про що я подумала. Я з дитинства добре пам'ятаю цю панківську риму «гора-нора». І добре знаю, що буде далі.
А далі ми уже промовили вдвох. Він, правда, не чув моїх слів. Але не страшно: мої слова були точно такими, як і його.
В той норе, во тьме печальной, Гроб качается хрустальный На цепях между столбов.Дядькові плечі продрижали. Видно, під старезним пальтом пробігся ранковий холодок. Мені ж навпаки стало тепло. І я закінчила уже трохи голосніше:
Не видать ничьих следов Вкруг того пустого места.Я відвела погляд від дядька і сфокусувала очі на темній лінії, що позначала темну воду біля берега, яка і з-під криги вийти не могла, і на берег не хотіла.
В том гробу твоя невеста. * * *Так от, моя надія. Надія була на рідну тітку. Тобто на моє щастя.
Все просто. Зараз щось цікаве скажу. У тітки була всього лише двокімнатна квартира в цьому місті.
«Всього лише», бо мені отут у ранковому тумані здається, що це просто величезне благо, яким у наші часи користуються не менш як десять осіб. Ну, якщо чесно, — не менш як чотири.
Так от, коли я прийшла до неї вперше, виявилося, що кімнату тітка здавала.
* * *Зрозумівши, для чого я прийшла до неї, тітка сказала:
— Галю!
Вона сказала:
— Галю!
І це було так, ніби вона зверталася сама до себе. Ніби вона сама себе у чомусь запевняла. Бо мене назвали так само, як її.
Вона сказала сама до себе:
— Галю, я розумію тебе дуже добре, та чи ти зрозумієш мене?
Я її розуміла надто добре, та чи вона розуміла мене?
Але що я могла їй сказати: якщо тітка Галя — то я сама через тридцять років?
* * *(Згадавши все це, я машинально пішла назад до метро, залишаючи дядька наодинці з нареченою.)
Відтоді кілька місяців я жила на квартирі з іще двома дівчатами.
Потім господарі захотіли більше.
Що ж, тут, на відстороненому місці під назвою Остання інстанція, я їх розуміла. Я і сама часом ставала Тією Людиною, Що Захотіла Всього. Але ж я намагалась у такі хвилини не вимагати у малознайомих людей бабла. Що ж, це плюс у моєму портфоліо, але треба було шукати іншого місця.
І от — знайшла що знайшла: хазяйку на кілька тижнів, яка щоразу снилася мені в останньому сні, оскільки щоранку мене будила. І де можна працювати у таку рань? Усе ж закрите. Крім приватного театру імені Дядька, Який Прошарив Читати Пушкіна Над Рікою У Кризі.
* * *Коли я прийшла до тітки вдруге, ми посварилися.
* * *У метро «Поштова площа» мене завжди не пускає вітер: неможливо відчинити двері. І ні туди ні сюди.
Поки не простяглася ззаду якась рука, не відчинила дверей і не штовхнула мене у напрямку каси.
* * *Так от — Коза. Я казала вже, що для поліпшення настрою люблю в транспорті пригадувати ту виставу.
Вона починалася так: пальцями стукали по столу, дядько пройшовся сценою з одного боку в інший, стукав каблуками.
«Коза-Дереза» починається.
Були собі дід та баба.
