Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

— А я, — кажу, — дуже уважна. Я основне бачу одразу.

Він перестає сміятися і каже:

— Дура ти. Я тобі підкірку показую, а ти дзьобом лускаєш.

— Підкірку, — кажу, — хіба ж так покажеш?

Він сидить мовчки і дивиться крізь вікно у темінь.

Крюківщину минаємо без зупинки, на пероні стоїть одинока жіноча постать із рюкзаком.

— Пора, пора, напевно, що пора, — коментує хлопець. — Далекий світ вертається додому… Ну дівка дає! Куди вона? Теж така сама, як ти… Та ні, дівка — молодець. Зібралася… Із нею що завгодно може статися!

Я кажу:

— Що з нею може статися? Хіба який хлопець зустріне і вчепиться. І підкірку їй яве.

Я сміюся.

Хлопець встає і йде на своє колишнє місце.

Електричка зупинилася, кілька людей вийшло.

Другий хлопець, точно такий, як той, зайшов до вагона, мовчки кивнув і потис руку першому, підтримуючи водночас чорну квадратну торбу на плечі. Вони посиділи разом там далеко, а потім прийшли до мене.

— Куди ви їдете? — питає в мене другий.

— У блакитну далечінь, — кажу. — І прошу не вмовляти мене проміняти блакитну далечінь на підкірку.

— Ох і дурне, — каже другий і посміхається. — Поїхали на річку. Ти ж не була у вересні на річці!

Яке його діло?

— Яка там річка!

І тоді він сказав, мабуть, найкраще, що я коли-небудь чула.

Він сказав:

— Унава.

Це був Коцюбинський парк. У парку було прізвище Коцюбинський.

Це було моє перше замовлення, одразу після школи.

Дзюрчали фонтани непитної води, блукали сіро-сині голуби і червоні кількаповерхові квіти. Голуби дзьобали шматки тістечок.

І я сиділа, я хвилювалась, я домовилася зустрітися тут із деким.

Пам'ятаю, що була одягнута у червону блузу із несправжнього шовку і носочки моїх нових туфель були вже позбивані.

Одним носочком я тихенько підпихала в напрямку голубів трохи тістечка.

Дива якось несподівано розписані на небі, бо якби замовники знали, звідки у мене руки ростуть, нічого цього не сталося б.

Але мене швидко знайшли, і забрали, і відвели на місце.

Це було величезне, просто-таки душерятівне приміщення. Я так кажу, бо я там стояла і стояла.

Так, ми працювали стоячи, переходили на інше місце тільки тоді, коли сонце починало світити безпосередньо нам в очі.

Проміння відбивалося від тарілок, від склянок, від наших ножиків, якими ми різали дуже дрібно.

Це була така казка, таке панування нестрогості, яке до того траплялося мені лише навесні другого класу, коли ми зовсім нічого складного не робили і навіть не забирали зі школи своїх портфелів.

Це було, як у десятому класі, у квітні: не піти на перший урок, сидіти у парку і пити щось смачне.

Я подумала: спробую. І їла що-небудь із продуктів, рясно розкладених на столах, щоразу як траплялася нагода. Це бачили і мовчали.

І тоді ж стало ясно, що завжди бачитимуть, але будуть мовчати.

І я подумала: «Хай би кожен рот і залишався на мене закритим».

Я різала дуже дрібненько, ніби сама мала цим когось пригощати.

І тільки коли роздавали гроші, мені дісталося таке запитання:

— Чому ти не готуєшся до вступних іспитів? Вирішила відпочити рік?

— Ні, — кажу, — мені не треба вчитися.

— Чому?

— Я про все і так здогадалася.

Це був жарт.

Вдома сміялися:

— Ти що, увесь час збираєшся у червоній блузі різати продукти у великій залі з вікнами?

— Ну чому? — кажу, — іноді — у зеленій блузі, у жовтій, у білій із квіточками. І святковий варіант — у домотканій сорочці з вишивкою, на білому коні й на коні вороному, в намистах і з кульчиками у вухах. І ножів собі куплю кілька наборів. І ще один — окремий, — де у прозорому держалні запаяна трояндочка. А як наріжу достатню кількість продуктів — заслужу ножа із бурштиновою ручкою, у якій завмерла комаха.

А потім мені сказали приблизно таке: коли дослужишся до ручки із комахою — тоді й усе інше.

Двіженіє (маю на увазі рух толкієністів, рольовиків, прихильників історичної реконструкції, а також історично інсценованого файту) в моїй душі ніколи не знаходило ніжного відгуку.

Але у мене була подруга-рольовичка Бет, з якою раз ішли ми поночі незнайомим селом (безкоштовні мандри — не лише вдалі моменти) та й думали кудись напроситися.

І напоролися.

Жіночка років сорока відкрила нам двері й запитала, чому, на нашу думку, ми маємо право приходити вночі до незнайомих і вимагати для себе безкоштовних харчів та притулку.

Бет сказала, що ми — менестрелі. Ось тому.

За ці слова мені стало соромно, тож мене вибило із подальшого спілкування.

— Думаю, вам не здається, ніби я якраз налаштована слухати музику, — сказала жінка. — Тож саме в цей момент, як на мене, обмін нашими послугами — неможливий.

Я мовчки глибоко із нею погодилася.

Хоча знала, що почни я зараз грати на своїй волинці — вона ні за що не зважилася б мене заткнути.

Жінка розказувала далі.

— Можливо, ви