Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

— Галочко! Галочко! — жінка в чорному пальті й високій плетеній шапці сипала на сніг просо, на нього налітало безліч горобців, сірих пташок, а їй, видно, хотілося годувати саме чорну пташку. Її й кликала:

— Галочко!

— Галю! — моя хазяйка зрозуміла, що без безпосереднього контакту з цим світом я не повернуся зі сну, і потрусила мене за плече.

Все. Я тут.

За десять шоста.

Хазяйка рушає у зимову мандрівку на роботу, тож і мені спати більше не випадає.

Хоча я могла б поспати ще. Годин десять. Або принаймні дві. Бо мені на десяту.

Але не можна бути вдома, коли немає хазяйки.

Те, що вона стояла наді мною уже в пальті й навіть у шапці, означало, що на збори в мене секунд тридцять. Ну, якщо бути реалістами — то хвилини дві. Не більше. Вона ж бо мала ще взутися, перевірити всі крани й навести губи. Оцей час і є мої дві хвилини.

Розуміючи, що зачесатися не встигаю, я поспішно міцно натягла на голову шапку, відкладаючи таким чином питання зачіски на потім.

Сердитися на хазяйку за те, що в мене не було навіть можливості попити чаю, я абсолютно не збиралася. Через повну відсутність підстав: ми познайомились буквально тиждень тому, а вона страшенно допомогла мені у біді. Саме «страшенно допомогла». Вона — то ілюстрація до тези про світ, який не без добрих людей. (Але, звісно, у справі допомоги незнайомим треба без фанатизму.) За невисоку ціну дозволила мені пожити в неї, поки я не знайду собі якогось житла.

Не скажу, що я надто активно розгортала пошуки.

Де була моя голова? На місці, міцно стиснута тугою шапкою.

У мене була надія.

Хоч би що кажіть, скорочення відведеного мені часу побути вдома зранку з десяти хвилин до двох логічно розцінювати як тактовну команду виселятися. Замислившись над цим, а можливо, навпаки — на кілька хвилин забувши про все, я майже пропустила свою станцію метро. В останню секунду кинулася до дверей, штовхнувши таке собі дебеле створіння, яке стояло у дверях, мов тромб. За що отримала в дорогу горловий довгий крик у стилі емо-рок:

— Кааззззза-а-а-а-а-а!

Двері стулилися, увім'явши дебеле створіння у чрево вагона, і залізний хробак поніс емо-зірку на наступну станцію. Я ж буквально заклякла, заворожена цілющим змістом емоційної репліки створіння.

Отже — Коза.

Долучившись до течії, яка неслася до переходу на іншу лінію метро, я з величезною приємністю взялася згадувати Козу, яку зустріла ще у своєму рідному місті та яку досі не втрачала надії зустріти одного дня і тут.

Коза була набагато вища за мене. У її манері ходити було щось із кіно. А в манері одягатися проглядав вимушений етнопанк. Зрештою, Коза була вбрана традиційно, як усі Кози: вінок із квітів червоних та синіх, паперова маска Кози, вдіта, утім, на лоба так, що і означає Козу, і не приховує жіночого обличчя, яке рухається, говорить і співає.

На шиї — великокаліберні намиста. Сорочка на довгий рукав. Вишиті гладдю квіти, в основному червоні та фіалкові, з жовтими серединками, їхні стебла в'ються по рукавах, спускаючись від ліктів до пальчиків. На сорочку надіто чорного жилета, обшитого жовтою тасьмою.

Спідниця синя, на долоньку вище, ніж до коліна. Через нестабільну ситуацію з опаленням на колготки надіто чорні рейтузи. Туфлі старі, але гарні. Певно, взяті з гардероба якогось танцювального колективу. Схожі на ті, в яких танцюють фламенко. Але, зрештою, хіба я знаю.

Так вона зайшла в нашу шкільну їдальню перед виступом. Я, яка тоді чергувала, тобто розносила все і всюди, вражено зупинила око на цій цибуватій киці й подумала, що жахлива, певно, із неї Коза. Бо саме до Кози мої вимоги завжди залишалися непомірно високими.

Але щойно я побачила її на сцені, усякий сумнів зник. У киці був явний талант Кози. Вона була Козою дуже дбайливо, не випускаючи жодного свого слова чи жесту поперед Кози. О, справді сліпа та глуха була серед глядачів та дівка, яка не схотіла у ті хвилини бодай на коротку мить стати Козою.

Можливо, саме через оцю прискіпливість до постаті Кози мені вдалося запам'ятати всю виставу: від перших до останніх секунд. Я її часто пригадую, як їду в транспорті. При нагоді розкажу.

Справді важко згадати день у Києві, коли нікуди піти ввечері, навіть якщо ти практично без грошей. Немає проблеми і в тому, аби десь повчитися, навіть таким тимчасово безпритульним. Лише вночі та вранці з цим складніше.

О сьомій закрито все. Але від мене не приховаєш нічого.

Та все одно о сьомій ранку закрито все.

Для таких ранків у мене було спеціальне місце. Я зверталася туди, можна сказати, щодня. Нічого особливого — просто гарне місце із видом на кригу Дніпра. Якби руки не відмерзали невідворотно після п'яти хвилин поза кишенями — я б тут бодай читала.

І ось я знову ішла туди, але мене не залишало бажання знайти Козу. Я почала уявляти, яку куртку вона носить зараз, яка в неї хода, який силует, як би її фігурка виділялася на тлі, наприклад, цього пішохідного мосту.

Не те щоб це були думки із сумом. Треба ж думати зранку про щось приємне…

— …Отчизне посвятим души прекрасные порывы, — перервав мене натхненний голос.

Що ж, сходу там на мосту я могла би назвати зо три п'єси, на які найближчим часом хотіла би потрапити. Пару режисерів, пару театрів, про які тоді говорили.