Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

з'ясувалося, це був пароль проходу в сьогоднішню ніч, яка враз для мене відчинилася. Код від дверей мого наступного житла. Тільки-но мої губи зімкнулися, виконуючи паузу на позначення закінчення фрази, зовсім поруч почувся голос.

— Боже, как приятно в такой вечер слышать эти прекрасные стихи.

Я підвела голову. Мені теж хотілося звернутися до Бога зі своїм здивуванням. Та я завжди роблю це подумки, міцно стуливши дзьобика.

— Вот уж не думала, что кто-то сейчас по дороге домой читает стихи.

Це маленька літня жіночка звернула свою увагу на мою особу.

Я кажу:

— Приходится иногда.

Вона з підозрою мене оглядає.

— Вы, наверное, филолог?

Вгадала. Кажу:

— Да.

А вона:

— Я — тоже.

Причому останнє було сказано таким тоном, яким повідомляють: «У мене — повні кишені золота».

— Це, — кажу, — дуже рятує, коли ідеш темною дорогою: стільки всіляких віршів пригадуєш.

Вона сміється, а потім чомусь серйозно каже:

— А я думала, вы русский филолог.

— Це через Пушкіна? Сьогодні рано-вранці я зустріла біля Дніпра одного чоловіка, котрий дуже виразно сам для себе розказував цю казку.

— Утром?

Я розказала.

Цю ніч я вже ночувала у нової хазяйки.

* * *

Цього разу я не пам'ятала свого останнього сну. І жодного сну не пам'ятала. Прокинулася о восьмій і озирнулася, не впізнаючи місця свого розташування.

Хазяйка пила на кухні чай зі щойно випеченим печивом. Сонце сяяло в усі вікна. Усе залило світлом.

«Мороз и солнце» — декламувала вона до мене. Називала красунею, просила прокинутися. Навіть коли я вже встала з ліжка і стояла перед нею. Дала мені чаю з печивом. Питала, чи пам'ятала я, як погано усе було вчора. І як усе гарно зараз.

Я пам'ятала.

* * *

Я подякувала за чай і за печиво й сказала, що мені вже час тікати на пари, оскільки їхати звідси довго.

— А где ты учишься?

— На Подолі.

На її обличчі засяяв справжній захват.

— А далеко до Андреевского спуска?

— Дві хвилини бадьорим кроком.

— Да это же булгаковские места!

Я кивнула.

Від усвідомлення того, що я свідома того, що вчуся біля булгаківських місць, новій хазяйці в голову прийшло ось що:

— Обещай мне, что напишешь дипломную работу по Булгакову.

Оскільки це вперше в житті зі мною говорили про мою дипломну роботу, мені здалося, що слід пообіцяти.

* * *

Сидячи в метро, я розглядала свіжі фігурні коржики, дані мені з собою. Розглядала по одному, але розглядала кожен. І одразу відправляла до рота.

Пушкін і Булгаков.

Булгаков і Пушкін.

Хтось ніби постукав із того боку поїзда по дну вагона якраз там, де сиділа я.

Сьогодні Коза поїде розказувати казку далі. Уже після того, як її вигнано від баби з дідом.

Ота Коза, яка хвостиком верть — тут тобі й смерть.

* * *

Я подзвонила до тітки і замружила очі.

Буду говорити голосно-голосно!

Але із заплющеними очима…

* * *

Я не знаю, хто були ті люди, які знімали кімнату в тітки. Як вони жили? Але щось мені підказувало, що вони були затяті й усе робили від початку до кінця. Оскільки виселилися — дощенту.

Мені від їхнього інтер'єру лишилися тільки плінтуси, а з їхнього майна — лише шматочки газети. Навіть шпалери було дбайливо віддерто. Чи планувалося їх наклеїти в іншому місці? Чи їм просто не хотілося віддавати мені свого ремонту? Або і взагалі — свого житла. Будемо думати, ті люди встидалися бідності своєї обстановки і бажали, аби у мене було все найкраще.

У вухах і взагалі дзвеніло. Я не думала, що то зірки дзвеніли. Я думала: то тітка цукор розмішувала ложечкою. Але то було не те.

То справжня Коза прямувала до мене місячною стежкою, вкритою льодом. На ній були чорні туфлі з підборами по п'ятнадцять сантиметрів…

О маленька цукрова ложечко, на тобі, як на хрестику, розмістилося забагато всього: схід місяця, людські фігури, човен. Тітка брала тебе акуратно за човен і застосовувала до цукру, зануривши в чай по схід місяця.

Я пішла до тітки попросити матрац. Вона закрилася у своїй кімнаті, на чому припинила виявляти ознаки рухомого життя.

Я ляснула вхідними дверима, вирушивши на пошуки каримата.

Передостання маршрутка завезла мене до друга, який позичив каримат і спальник у рюкзаку. В якому чомусь лежав іще й казанок.

Остання маршрутка повернула мене додому.

Лягаючи на спину вперше під власним дахом, я помітила казкову річ: стеля лишилася білою, ніхто її не віддирав, не псував, не змушував мене робити її білину ще чарівнішою. Знайшовши на її просторах точку перетину діагоналей, я промовила вголос, одразу помічаючи на темному білому тлі усе, про що говорила:

Прозрачный лес один чернеет,

И ель сквозь иней зеленеет,

И речка подо льдом блестит.

Я чекаю

Мій ножик із комахою, запаяною у прозорій ручці, валявся десь на підвіконні, уже в крапельках іржі. Компанію йому складали ще безліч різних речей. Накиданих з надією, що від їх навали з вікна менше тягтиме. Рівно посередині карниза звисав ялинковий великий червоний «дощик». У