Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Що ж, негарно вийшло.

Зате ніхто на них не кричав, ніхто ніякого діла до них не мав, ніхто не придовбувався. Хочеш — сиди, не хочеш — іди. Але ці затялися.

Від п'яти їх кількість зростала не так стрімко. Мені здається, я навіть крізь сон чула, як вони гудуть своїми мобілками, як когось видзвонюють, як радяться, кого б іще сюди запросити. Наївності людській немає меж. Невже вони сподівалися впоратися уп'ятьох? Це після того року, коли скільки їх було? І що таке їх число робило? І чого тільки не робило. Приведіть мені весь цирк. Принесіть з костела на Великій Васильківській орган, приведіть слона і лева, притягніть усю свою родину і задушіть мене з відчуттям свята. І пошвидше, бо я, здається, знову заснула, а вас усе п'ятеро і п'ятеро.

На ранок їх знову було лише п'ятеро. Чого вони всі такі дурні?! Я встала і позбирала розбите скло. Вони сиділи тихо. Ніколи я ще не вставала без них. Але мені було глибоко не до того.

— І я. Все. Всі вільні, усім вдячна. Ти, Ніна, ота Світлана, ота дівка, яка язика не може потримати в писку, коли треба, і ще дві якихось дівки. Оце ви всі п'ятеро і я. Які ще запитання? Ніяких! То ходіть звідси…

І вони пішли. Швидко, без зайвих запитань. Із них усіх тільки Ніна спробувала була відкрити мордочку і щось зауважити із філософської глибини прожитих років. Але дякую, мені не потрібен такий товар, як несвідомі поради. І зовсім про всяких таких навіть думати більше не хочеться. Культурна моя програма!

Я сіла на краєчок підвіконня і взяла в руки ножика. Руді плями виднілися, як кров, але ножик був іще дуже гострий. Я повела ним по дереву підвіконня. Вирізалася дуга писаної букви г, вигнутий зиґзаґ. Але рука зірвалася і відрубала великий шмат дерева.

На кухні було безрадісно. Сервізи припали пилом. Я позбирала їх усі: тарілки, чашки, ложки, банки, які забруднилися, стоячи на кухні біля батареї, вазу від старих гілок. Все поклала на дно ванни, включила воду і крапнула туди трохи засобу.

На цьому прибиральні сили закінчилися. Я як сіла біля столу, так і заснула.

Потім прийшла вищезазначена Світлана. Вона, схоже, відкинула свої старі заморочки.

— Хочеш спіритичний сеанс? — це вона в мене питає.

— Хочу.

Тоді Світлана дістала грушу. Справжню живу грушу.

— Не бійся, — каже, — це не з супермаркету. Мої стратегічні запаси.

Ми сіли за стіл одна проти одної.

— Тільки навпіл. Мені для тебе цілої шкода.

— Я знаю, — кажу. — Давай.

Я тепер говорю вже тихо.

Ми розподілили грушу, з якою нічого не сталося за цілих півроку. Здається, була така сама, як того вересневого вечора, коли якісь люди спожили багатьох її посестер. Кімната пішла від нас далеко погуляти, зі своїми стінами. Вода пішла за межі ванни, разом із засобом для миття посуду. Ми ж зі Світланою возз'єдналися із самою ідеєю груші та одна з одною — через дві половинки груші — і з тим самим вересневим днем, коли весь світ пахнув запахом її посестер.

І я заснула обличчям на столі.

Наступного ранку до мене привели перші цьогорічні пальта.

Кожне з них було зайняте своєю справою, як завжди, ніхто так і не зрозумів, що я їх оглядаю.

Власне, пальт було двоє.

Спочатку я спробувала те, що гарніше.

Воно таки було не з простеньких. По-перше, два пояси: один на талії, інший — трохи нижче лінії грудей. Красивий темний колір. М'який матеріал, високий комір. Масивні манжети. Чарівний нахил голови. Величезні ґудзики. Маленькі темні очі. Ніжна шкіра, міцні, масивні кості.

Лягти заснути від розпачу, поставивши в кутку друге пальто, мене змусила голова пальта номер один. У нього було ураження кістки черепа. Чи не так. Словом, у нього погнили майже всі зуби.

Прокинувшись наступного ранку, я знову прикликала пальто номер один, поставила його перед ліжком, а сама сіла і довго його розглядала, милувалася силуетом, ходою, як воно себе тримає, голосом, як говорить. Але потім знову подивилася на гнилі кістки черепа і тоді вже відпустила його — і більше ніколи не бачила.

Огляд другого пальта я почала із зубів. Прогнила тільки половина, тому я закрила на це очі. Зате у нього був справжній хутряний комір, дуже довгі поли гарного крою, ностальгійний фасон, красиві руки, довгі вії, але що мене змусило знову засмутитися — це волосся і шкіра. По-перше, волосся геть усе посіклося: на кінчику кожної волосини — маленька біла крапочка, а деякі волосини ще й розчепилися надвоє. По-друге — жир. Я бачила його скрізь на пальті номер два.

У сутінках я повернулася до себе в ліжко. Якраз на те місце, де найкраще тягнуло з вікна.

Вода, заливши квартиру по кісточку, певно, ще вчора литись припинила. Тому зараз так тихенько.

І ось що я подумала.

Скоро в однієї новенької людини хрестини, на них запросять багатьох-багатьох, та тільки не мене. Про мене забудуть, бо я давно не виходила. Не маю що вдіти.

А кожна із запрошених жінок дасть дівчинці найдорожче.

А потім, надівши оте старе страшне пальто, поїдене молями і засалене салом, прийду я. І теж віддам найкраще, що маю: зроблю так, аби ніколи не забували ту жінку, котра не завжди може прийти.

Зійшла величезна червона зірка, і змусила мене згадати про Бога, який різьбить кості, кроїть шкіру, ліпить м'язи і створює людей.

Миша Василій зайшов