Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Коли на третій день полювання я нарешті зловила сіткою золоту кішку і вона пообіцяла відповісти на будь-яке запитання в обмін на свою свободу, я не вагалася ні хвилини. Оскільки на той час уже повторила своє найважливіше запитання п'ятсот разів.

Тож на третій день полювання я нарешті зловила сіткою золоту кішку і нависла над своєю бранкою на тлі вечірнього неба.

Намагаючись виглядати якомога спокійніше, я мовила:

— Кішко, скажи мені таке. Хто це на моїх очах, а головне чому, двадцять сьомого грудня дві тисячі восьмого року біля платформи «Тарасівка» Південно-Західної залізниці перебіг залізничні колії просто перед електропоїздом, який о двадцятій чотирнадцять рушав у бік Києва від зазначеної залізничної платформи? І перебіг так близько від загибелі, що кінець його шарфа у польоті торкнувся сірого корпусу локомотива!

Кішка одразу знала відповідь.

— Насправді його шарф торкнувся іншої частини залізного хробака, але я не скажу зараз її назви, мила жіночко, — відповіла золота киця. — А для забезпечення повноти моєї відповіді прошу вийняти мене з тенет і гарантувати мінімальний комфорт під час нашої розмови.

Я згорнула свою величезну сітку разом із кицею і, запхавши її в наплічник, рушила додому.

— Повторюю. Кішко, скажи мені таке. Хто це на моїх очах, а головне чому, двадцять сьомого грудня дві тисячі восьмого року біля платформи «Тарасівка» Південно-Західної залізниці перебіг залізничні колії у невстановленому місці, а саме — просто перед електропоїздом, який о двадцятій чотирнадцять рушав у бік Києва від зазначеної залізничної платформи? І перебіг так близько від загибелі…

Кішка тим часом склала лапи на грудях, набула значущого виразу морди, який зробив її схожою на качку, сіла зручніше в моєму кріслі, куди я кинула її хвилину тому разом із сіткою, і, перебивши мене, почала свою оповідь:

— Моя прекрасна панно, щоб дати на це запитання відповідь, яка би уповні вас задовольнила, мені доведеться розказати вам купу-купезну всіляких речей, важливих і не надто. Втім, усі вони мають зрештою скластися у вашій голові так щільно та вдало, що ви і без мене зрозумієте, хто це на ваших очах, а головне чому, двадцять сьомого грудня дві тисячі восьмого року на платформі «Тарасівка» Південно-Західної залізниці перебіг залізничні колії просто перед електропоїздом, який о двадцятій чотирнадцять рушав у бік Києва від зазначеної залізничної платформи. А зараз я попрошу вас принести мені мисочку вечірнього молочка. Ні-ні, не вранішнього. Бажано від рудої корови. А собі насипте у тарілку чогось такого, що самі їсте. Я швидко наситюся і буду розважати вас за вечерею своєю чарівною та доладною оповіддю щодо вашого найважливішого запитання.

Я мовчки виплутала кицю із сітки і міцно прив'язала за праву передню та ліву задню лапи до крісла, на якому вона всілася. Ні, кицюні не було ані боляче, ані тісно. Довжина мотузок навіть дозволяла їй у разі потреби зіскочити з крісла й відійти від нього на кілька кроків.

З холодильника я дістала пакет учорашнього молока і налила їй півмиски. Собі не взяла нічого.

Киця обережно почастувалася — і запала незручна мовчанка. Але я знала, що роблю, як треба. Так мені розповідали.

— Ну добре, — за хвильку сказала кицька і знову сіла в кріслі, виструнчившись.

Тепер вона нагадувала радше позолочену статуетку з крамнички подарунків, ніж живу кицьку.

— Тобто ви хочете знати думки вашого перебігальника? Я розповім. Та почну зі свого методу. Адже спочатку я теж не вміла читати думок. Тож варто розказати, як я цього навчилася. Аби ви розуміли, яким чином, тобто з якого аспекту, я читаю чужі думки. Це допоможе вам знайти те, чого шукаєте, коли я розкажу, що прочитала.

Я кивнула, запрошуючи кицю розповідати далі.

— Отже, повернімося до того дня, коли я вперше замислилася над проблемою читання чужих думок. Приводом до цього стало оголошення, яке тримав у руках певен дядько біля входу до метро: «Читаю думки на відстані».

Кицька зробила паузу — подивитися, яку реакцію в мене викликав текст оголошення.

Моє кругле лице і бровою не повело.

У жодному разі не можна дати киці зрозуміти, що тебе захоплює її розповідь (так мене вчили). Відчувши свою владу над слухачем, кицюня легко може заморочити його нісенітницею або приспати і спокійненько втекти, залишивши без відповіді на головне запитання.

А киця вела далі:

— Я тоді спитала себе, чи може це бути правдою. Припустімо, він читає зараз мої думки. Чи можливо це? Ви посміхаєтесь. Я теж посміхнулася, коли глянула згори на ті думки, котрі роїлися у мене в голівці за секунду до того, як я побачила дядька. Однозначно: аби зрозуміти їх у всій повноті, дядькові потрібно було детально знати мою біографію, геть до таких подробиць, яких я ніколи не розповідаю, і навіть до таких, які сама давно та щасливо забула. Мало того, дядько мав знати, як влаштована моя свідомість, які образи для мене важливі, якими шляхами думки я зазвичай іду. Ви згодні зі мною?

Тут я, кицина слухачка з круглим лицем, згадала також, що мене було попереджено не вступати ні в які дискусії з кицею, адже вона може захопити суперечкою навіть затятого мовчуна. Ще на полюванні я вирішила відповідати на всі її запитання лише «так» чи «ні». Або двома словами.

А потім дозволила собі одну-однісіньку довгу відповідь.

— Ну, мені здається, — сказала я, — що цей дядько мав би знати і пам'ятати весь потік вашої свідомості від того самого моменту, коли вона почала продукувати цей потік.

— Ви справді так вважаєте? — ніби щиро пожвавилася кішка. — Мені здається, що потік свідомості не такий уже важливий як процес. Важливі його результати — оформлені думки.

— Тобто ви цей потік власне думками не вважаєте?