Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

А той, на якому ми, повернула до чорного космосу.

Не в міру жовті дерева дивно бовваніли на тлі сіро-блакитного неба. Ледь що — одразу починало сутеніти. Навіть серед дня, навіть зранку. Туман пожирав усе, руді вогнища пожирали листя і дерлися вгору.

Електрички верещали, поїзди кричали басом, гальма машин нервово повискували. Але коли западала тиша, ставало ще гірше.

Самотній песичок сидів на пагорбі й, поки ще не зовсім смерклося, зосереджено дивився у далечінь, звідки до нього повільно, але впевнено наближалася темна крапка. Крапка виявилася хлопчиком Петриком, якого зазвичай називали ніжно — Петька.

Петька поволі гриз сушене гарбузове насіння і на мотузочку тяг за собою поїздочок. Наблизившись до песичка, Петька враз забув гризти насіння, забув навіть сплюнути велику білу лушпайку, яка так і повисла у нього на губі.

— Я — Пес, — сказав песичок.

Петька не одразу збагнув, що йому варто і собі сказати, хто він такий. Натомість він підтяг поїздочок поближче до себе, сів на нього і подивився вгору на сіро-синє тло.

— Я Петро, — сказав згодом Петька, обтрусивши лушпиння з губи та одягу.

Песичок тим часом також задивився вгору.

— Поки ти йшов сюди, — повів мову Пес, — я тут формував свою думку з приводу кількох питань.

Петька перевів пильний погляд на співрозмовника.

— Я на хвилину, — вів далі песичок, — помислив собі вересень, потім перейшов до жовтня, спинився на сьогоднішньому дні — й помітив гіркоту.

Петька спершу цілком погодився, але згодом висловив таку думку назустріч песичковій:

— Зате цими днями дуже росте мій молодший брат. Він поки що лише ляля — балакати не може, ходити не може. У жовтні та вересні він ріс тільки вшир, а влітку взагалі був ніби тля.

— Я мушу зазначити, — зазначив песичок, — що слабко уявляю собі тлю. Вона така маленька, що мені щоразу не щастить роздивитися її морду. А як на мене, більшість сенсу стосовно кожної особи зосереджено саме у морді.

— Авжеж, — відповів на те Петро, — але так само і в постаті. Я з вікна навіть крізь туман пізнаю постать тата, який вертається з роботи.

— Це тому, — сказав песичок, — що твій тато повсякчас тягне із собою велосипед.

— Наш велосипед, — розгорнув запропоновану співбесідником тему Петька, — я впізнаю з-поміж десятків інших, хоч він і не має морди.

— Як сказати, — пожвавився Пес. — Як на мене, морди є у кожної машини, навіть у автобусів.

— О, у автобусів — найщивіші мовди, — почулася думка десь збоку.

Це рябе цуценя зробило спробу долучитися до обговорення.

Товариство уважно перевело свої погляди на рябого, очікуючи, що він висловить іще кілька своїх думок.

— І ще я вважаю, що ми з тобою, Песе, яко собаки не маємо забувати, що, оквім мовди, нас певедусім має цікавити запах тієї чи іншої певсони.

— Так, — погодився песичок, перевівши погляд у далечінь, в якій, втім, уже мало що було видно, — я люблю запахи, бо ж вони — частина моїх днів. Але зараз я замислився про морди і знаходжу в цьому підґрунтя для багатьох нових переживань.

— Я змевз, — сказало цуценя.

— Схоже, відтак ми знову повертаємося до проблеми листопада, — прокоментував поворот розмови песичок.

— Рушаймо ж, щоби вести далі розмову у прогулянці, щоби надати нашим думкам динамізму і щоби цуценя зігрілося, — запропонував, ставши з поїздочка, Петька.

— Охоче пвистану на це, — провеселішало цуценя.

Встав зі свого місця і песичок, й компанія рушила. Слово одразу взяло цуценя:

— Швидке стемніння надвові укупі з певеведенням часу спвичиняє в мені, зізнаюся, ствах.

— Особливо усвідомлюючи, — продовжив песичок, — що це стемніння не просто собі гра світла і темряви й переважання останньої, а лише наслідок того, що земля відвела свій бік, яким ми оце ідемо, від сонячного проміння і підставила його безпосередньо впливу безмежного космосу.

— Я думаю, — втрутився Петька, згадавши про насіння і відсипавши песичку й цуценяті по жмені, — що не лише сонце має промені. У космосі, якому нас оце наразі підставлено, кожне тіло випромінює все, що вважає за доцільне випромінювати. Втім, я не певен, що, якби мені було дано обирати, я би зупинився на тому, щоб дозволити всьому цьому промінню бути застосованим відносно моєї особи.

— Так само не певні цього і ми, — погодилися песичок та цуценя, а на їхніх мордах у цей момент яскраво (у світлі великого вогнища, яке вони саме проходили) позначилося те, що вони не лише не певні цього, а й глибоко переконані у протилежному.

За розмовою троє подорожніх не помітили, як дісталися лісу, на вході до якого стояла маленька крамничка старенької пані Звіриненко.

— Ми зайшли до вас, — пояснив мету візиту старенькій пані песичок, коли вся компанія, потривоживши дзвіночок, який висів над дверима, зайшла до торгового залу, — розказати вам свої думки і почути вашу думку.

— Що ж, почнімо, — запропонувала пані Звіринен- ко, тож троє суб'єктів розумування по черзі ознайомили її з власними позиціями щодо означених вище проблем.

Пані Звіриненко глибоко замислилася і неочікувано довго ніяк не вербалізовувала свого ставлення до почутого. Проте хлопчик і двоє собачок із розумінням чекали, поки її думка сформується. А тим часом — розглядали усе, що стояло на полицях у ганделику літньої пані.

— Я вважаю, — нарешті мовила вона, — я думаю, що нам із вами треба пройти глибше до лісу. Разом із тим, як мені видається, кожен із нас мусить захопити з собою певний музичний інструмент.

— Моя флояра завжди зі мною, — одказав песичок, таким чином давши зрозуміти, що пристає на пропозицію Звіриненки.

— Як бачите, моя гітава так само зі мною, — відповіло цуценя, й усі зрозуміли, що величезна чорна безформна сумка, яка теліпалася позаду цуценяти, була самошитим футляром із гітарою всередині.

— У мене є кілька улюблених інструментів, — сказала Звіриненко, коли надійшла її