Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Баба задумалася і сказала:

— На тому тижні зайду. З червоними камінчиками.

Ганна розвернулася до мене добалакати те, що почали.

— Як цікаво, — каже. — Тетервак.

— Він, — кажу я.

— Може, зробити комп'ютерну вишивку? Я знаю місце.

— Ні, — кажу я, — краще руками.

— Дуже багато роботи.

— Зате і дорого коштує, — кажу я.

— Я не встигну з іншими замовленнями.

— Я допоможу.

— А це вже ні. Треба, щоб один виріб шила одна рука. У мене скрізь розрахунок на око.

— Не знаю, що відповісти.

— Цей тиждень я шити не зможу. Буду на роботі. Наступний весь зайнятий. Третій тиждень знову на роботі. Четвертий робитиму тетервака. Через місяць заходьте!

Першої ж ночі після цього сон до мене не йшов. А коли наснилося — це був Птах Тетервак. Він був такий, як на фантику від цукерки «Тетерев», піднімав голову високо і кричав. Я казала уві сні Птахові Тетерваку:

— Май повагу до мене, Пташе Тетерваче, не снися мені!

Але сон однаково не змінювався: у ньому досі був цей тетерев, який задирав голову, напружував шию і щось кричав.

— Таж май повагу до мене, Пташе Тетерваче! — казала йому уві сні я. — Вік мій і так недовгий, і молодість моя не безмежна!

І Птах Тетервак мав повагу до мене, тому і зник.

Забирала я свій одяг поночі. Хоч був іще не пізній вечір. Темніло рано.

Ганна сиділа на дивані разом із моїм новим платтям.

— Шкода віддавати? — питаю.

— Шкода. Але не так віддавати, як такі плаття однією рукою шити.

Я обурилася.

— Чому ж не двома?

— А друга зайнята.

Додому я бігла. Тобто добігла до метро, їхала на метро, потім знову бігла і знову їхала. І я не могла дібрати слів, щоб сказати, як я це люблю. І благала звільнити обидві руки цій Гані. І не могла нормально схопитися за поручень, щоб не падати на пасажирів, коли метро різко гальмувало, чого я не люблю. І впасти на них теж толком не могла, надто вже я тактовна та вихована. І ще раз метро різко загальмувало. Добре, я це люблю! Вагони зупинились і відчинили свої двері нам у широкий світ. А далі ніяк не могли рушити: не рушав потяг. Машиніст, видно, вагався. Чого я не люблю.

Усі застигли чомусь у тиші. Ніхто не знав. А машиніст усе вагався. Добре, я також це люблю.

— Пасажири, будь-ласка, повиходьте з вагонів. Я так хочу порожнім проїхатися!

Усі перезирнулись. Так і є. Просто здалося.

— Пасажири, на Бога, повиходьте з вагонів. Я так хочу самотнім проїхатися!

Що ж. Але треба то треба. Першим вибіг дядько у довгому вузькому пальті, за ним з вагона погналася я. І ось уже висипали всі, останньою додибувала до виходу старесенька бабуся.

А ще одна бабуся заснула, відкинувши голову далеко назад, можливо, іще у ті часи, коли не повипадали її молочні зуби. Порожній потяг рушив, вагони, зрадівши звільненню, підстрибували і тарахкотіли, і, певно, бабусі снилося величезне осіннє море.

Я ж, вибігши на платформу, стала віддалік від течії пасажирів, вперлася руками в боки і задерла голову вгору.

На високій кам'яній стелі являв себе величезний медальйон. Без обличчя всередині.

Звісно, мені не щодня випадає їздити трамваєм. Як правило, я беру таксі. Або користуюся одним із двох моїх автомобілів: великим рожевим або маленьким чорним. А ще, буває, потреба транспорту взагалі не постає, бо мене, як Ганімеда, щось підхоплює і несе. І одне незрозуміло: чому я щодня по два рази на день опиняюсь у громадському транспорті.

— Ану встаньте! Якого чорта ви всілися на місце кондуктора?!

— Бо це місце уже не належить кондуктору. Проїзд давно безплатний!

— До чого тут це? Я працюю кондуктором на залізниці, а це — моє місце.

Я заклала пальцем книгу, в яку ще кілька секунд тому була глибоко занурена, і перейшла на вільне місце поруч. Але і тут мене спіткала задовбаща цьоця:

— Дівчино, встаньте, будь ласка, це місце для вагоновода. Місця для студентів у другому вагоні, до того ж усі стоячі.

— Я не студентка! — голосно заперечила я, відпихнувши носочком чобітка яблучний качан, який щойно до мене докотився, — я — філолог.

— Місця для осіб із вищою освітою гуманітарного профілю так само у другому вагоні, — доброзичливо посміхнулася жіночка, яка сиділа на сусідньому кріслі під табличкою «Місце для водія фунікулера».

Місце для філолога посів грубезний мужик, який читав газету «Дзеркало тижня».

— Перепрошую, — кажу, — виглядає на те, що це місце для філолога.

— Ну так і є, — сказав грубим голосом грубий мужик, відірвавшись від читання. — Я філолог, тому тут і всівся.

— Мені доведеться висловити сумнів у тому, що ви філолог. Бо у цьому трамваї філолог я.

— Що ж, аби підтвердити це, вам доведеться показати диплом із додатком.

Я показала.

— Матінко моя! — заголосив мужик. — Але ж і філолог! З рідної мови яка низька оцінка!

— Це тому, — кажу, — що оцінку ставлять не середню, а останню. А останнім у вивченні мови іде синтаксис.

— А синтаксис, значить, вчити не треба?! — театрально вигукнув грубий.

— Та