Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

— Ну що вам сказати?! — вигукнула сестра Перевірки і мій транспортний засіб, коли ми опинилися поза замком. — Від самого початку вас усіх було нахабно ошукано. Щоб ти знала, сестро, ти справді їси дуже швидко. Але ж той Логі, який змагався з тобою, — то був сам вогонь. А ти, Звіриненко, ти здивувала і мене, і саму королеву, адже вража Еллі, з якою ти змагалася, — то була зовсім не нянька королеви, а сама старість. Вона кожного кладе на обидві лопатки, тебе ж змогла поставити тільки на одне коліно.

— А Вілена? — спитала я. — Невже то була сама людська байдужість?

— Та ні. Вілена просто тупа жіночка.

Якийсь час ми ішли мовчки.

— А ви теж Перевірка Людей? — спитала я згодом у тої, на якій їхала.

— Ні. Перевірка Людей лише одна, і ти знаєш це навіть краще за мене. Я Перевірка Птахів, мої очі, як намистинки. Як ягоди. Як червоні камінчики.

— Я не думала, що у птахів теж є перевірка!

— Що спиняло тебе подумати таке?

— Я вважала, що Перевірку мають тільки ті, хто має совість.

— Ні, свою Перевірку мають всі, щодо кого має бути вирішено, чи вони взагалі потрібні.

— Тепер я знатиму, — сказала я, а на душі стало важко, — я знатиму щоразу, коли помічу на землі мертву пташку, що нічого страшного не сталося. Просто вона більше не потрібна.

— Цікаво мені, моя дорогенька, звідки це ти таке знатимеш? — спитала Перевірка Птахів і розвернула свою голову на сто вісімдесят градусів, щоби зазирнути мені просто у вічі.

— Як звідки? Ви ж щойно сказали, що вирішуєте, котра з птиць іще потрібна, а котра вже ні.

— Скажімо так, — голова повернулася у своє звичне положення, — я сама, коли бачу пташку, яка впала долі, у половині випадків зазначаю: «Чорт! А вона ж була іще дуже потрібна».

Усі замовкли. У темряві між тополь ми повертались додому.

І раптом дві Перевірки зблиснули очима, зрозумівши, що вони ідуть не самі, коли їм давно хочеться побути сам-на-сам.

Від того блиску я отямилась.

Був уже ранок. Небо просвітліло.

Це був тільки сон, тільки сон.

Тільки сон. Сон.

— Ви тільки, коли до мене ітимете, заходьте не у зелену браму з кільцями, а у хвіртку.

Записую: «хвіртка».

— Обходьте хату — і там побачите пса, він дуже голосно бреше, але прив'язаний. На ланцюгу.

Пишу: «пес».

— Далі побачите двері, а до них східці. І ще одні двері — без східців. Ідіть у ті, що зі східцями.

Пишу: «двері зі східцями».

— Далі. Якщо у вас є викрійка…

Я кажу:

— Є картинка.

— …То беріть.

Записую: «взяти картинку».

— А тканини, ви кажете, немає?

— Ні, немає, — кажу я.

За порогом дверей зі східцями одразу починався довгий стіл, застелений білим і з країв завалений. Стіл тягся попід вікном. В іншому кутку вузької кімнати, котра, схоже, насправді була коридором, біля дверей стояв довгий прозорий пакет, туго набитий кольоровими обрізками різних тканин. У пакеті порпалася людина небагатьох років із роду, забираючи собі найкращі обрізки. Запитала мене:

— Це ж парча?

— Парча! — відповіла я.

Але із сусідньої кімнати вийшла жінка, мабуть, господиня, і сказала:

— Ні, Танюнько, це не парча.

Мале ретельно обдивилося весь шматок і сказало:

— Ні, Ганюню, це — парча.

Жінка провела таке саме дослідження і виголосила висновок:

— Ну добре, Танюнько, це — парча.

— Так отож! А не розібралася, дак і не тринди!

— Не буду, — погодилась Ганя і подивилася на мене. — Ви картинку принесли?

— Ви ж розумієте, що врешті може вийти не так, як на картинці?

Вона коли говорить, посміхається, але не дивиться у вічі.

Я кажу:

— Та звісно. Це така складна робота.

— А інші люди, буває, засмучуються.

— Та і я, буває, засмучуюся.

— І я теж, — сказала Танюня, діставши з пакета такий гарний і так неймовірно порізаний шматок, що оцей розрив між бажанням та неможливістю його застосування на практиці міг спричинити лише сум.

І я вже ніби йду, але все ж наважуюся сказати:

— І ще. Хай би на спині був вишитий птах тетервак.

І тоді крізь двері зі східцями заходить жінка дуже багатьох років, яка тримала у себе в руках два свої старі плаття.

— Ганю!

— Я.

— Може, ти мені відріж від цього плаття рукави і приший до цього, бо ж ходжу як обірвана.

— Не як обірвана, а ви таки ходите обірвана! І коли пришити старі рукави — нічого не зміниться!

— Це так важко?

— Це не важко. Принесіть нормальної тканини, і я все зроблю.

— Так я і понесла тобі тканини!

— Ходіть обірвана!

— Приший ці рукави, чи тобі складно?!

— Складно! Навіщо така робота, яка нікому не треба?

— Тоді сто років мені твоя робота не треба!

— Ну то сто років майте спокій, а на сто