Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Гурт дітей обходить Михайлівський Золотоверхий, гурт дітей прямує до Софії.

«Але де рот королеви Мев?»

Якраз оповідають про те, що Михайлівський Золотоверхий несправжній. Справжній було підірвано і зруйновано.

«Та величезна вирва, яка лишилася, — думає Ірина, — невже то був рот королеви Мев?»

«Ні, — думаю я, — я так зовсім змерзну». І кладу руки в рукави одна до одної. Конспектування на тому завершене.

«Ні, — думає Ірина, — ні! Як я могла таке подумати? Я тепер ніколи не зможу цього забути! І не прощу себе за те, що подумала таке негарне про королеву Мев».

Червонющий круглий листок упав їй на плече, припав до червоної куртки.

«Ось він, справжній маленький гарненький ротик моєї королеви. Королеви Мев».

Ірина на ходу дістає яблуко, з'їдає все, залишає тільки кісточки. Кидає їх долі.

Королева Мев більше не показується.

Я не відчуваю своїх ніг по кісточки.

У Софії Київській Ірині паморочиться в голові. У роті починає пересихати, але там іще досі пахне яблучком.

Жодна з думок, які я чую, до мене вже не доходить. Ніжки змерзли до колін.

Сутеніє. Гурт дітей рушає до метро. Назустріч їм мчить навіжений бізнесмен у куртці, шворкою якої ненавмисне дає по обличчю Ірині.

«О, це вже королева Мод. Мев уже пішла. А коли з'являється Мод, усе електризується. Але без іскор. У повітрі — маленькі темні електричні розряди, один із яких щойно дав мені по щоці».

Я ж ногами, які мене лише через раз слухаються, рушаю додому. І не зустрічаю дорогою жодної з королев. І хто така врешті ця Мод? Не знаю такої.

А хто така Мев?

Раптом схотілося, щоби перша ж перехожа стала пе- реді мною і оголосила: «Дак Мев — це ж я!»

Кажу ж, не існує жодної Мев!

Не подіяло.

Іду купувати виноград без кісточок.

Останній чіткий спогад Ірини про сьогодні — погляд на високий будинок з вікна тролейбуса. Тільки почали запалювати світло. Із жовтих вікон — вибаглива, але майже рівна лінія. То лінія плечей Мод.

Далі Ірина пам'ятає себе уже в ліжку. Над нею нависає морда сірого кота. То Пан Коцький.

Пан Коцький поїть дівчинку молоком з медом. Вливає останню краплю, коли, здавалося б, уже нікуди. Пан Коцький сідає біля ліжка Ірини і веде мову. Її Ірина взагалі не пам'ятає.

Але ось чобіток на високому підборі наганяє кота.

Ну нарешті. Це королева Мев. Схожа на лисицю. Її голос — лісовий голос дрібної тварини.

— Ну що ж, — каже Мев.

— Нічого-нічого, — каже Мев і гладить руками щоки Ірини, витираючи рум'янець і сліди від появи Мод.

Мев цілує Ірину в обидві скроні.

— Скажи, як мене звати?

— Мев, вас звати Мев.

— А знаєш чому? Бо я ношу в собі одну клітину справжньої королеви. На неї можна подивитись.

Мев показує на комір своєї сукні, де серед інших багатих оздоб блищить темно-червоний камінець.

— Це не частина сукні, — вгадала думку Ірини Мев. — Це частина мене самої. Ти, Ірино, ніколи не побачиш королеву всю, тільки частинами. Тому дивись на неї зараз. Дивись тепер.

Мев іде, приходить Мод.

Мод відносить крісло Пана Коцького подалі від ліжка Ірини, сідає туди. Щоби бачити дівчину всю.

І щоби дівчина бачила всю королеву.

Її чорна сукня блищить, ніби бачена з комп'ютерного монітора, а не насправді.

Та ні. Як темне світло у дзеркалі, що місцями переходить у блиск.

— Ну що, Іринко? Я Мод.

— Королева Мод.

— Я співатиму для тебе, і ти заснеш.

Мод узяла до рук ліру.

Її голос — то був голос канарки, найвищі ноти кожної птахи.

— Слухай уважно. Найвища нота мого голосу — одна клітина голосу справжньої королеви.

— Ти могла би взяти цю ноту і тримати її?

Мод засміялася:

— Ні, я можу брати її лише у пісні. Всі пісні, які я знаю, мають лише одну таку ноту. І є тільки одна пісня, де таких нот дві. Я заспіваю саме її.

Я стояла внизу, чекаючи, поки Мев спуститься, йдучи від Ірини. Я схопила її за руку і притягла до себе. Боже, якою слабкою проти мене була ця королева Мев. Якою тонкою, без брів, без вій. Я поклала руку їй на комір, туди, де жив червоний камінець.

І мене заціпило. Мев спершу не розуміла нічого, а потім засміялась і втекла.

Саме тоді від Ірини вийшла Мод. Я схопила її так само легко, як Мев.

— Співай! Та співай же мені!

Я трусила її за плечі.

Мод не співала, а тільки сміялася.

— Ну чого ти регочеш? Ти не розумієш. Це для мене. Тебе прошу я.

Мод знітилась. Глибоко вдихнула і чесно тримала найвищу ноту, поки стало сил.

Обертаючись навколо Сонця, Земля підставила йому інший бік.