Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Її найсильніший присипляльний прийом. Сказати, що зараз має прийти Перевірка. Дивитися, чи всі діти тут сплять.

Треба, щоб вона подумала, що сплять.

Я дивлюсь на вікно. У зелених та білих кутах і рисах малюнку на шторах мама бачить птаха. Час від часу вдень намагається мені його показати. Я бачу в ній лише криси капелюха Перевірки.

Дід реготав потім, через багато років, що я в дитинстві не боялася ані вовка, ані бабаїв, а лише якоїсь Комісії.

Не Комісії, діду, Перевірки.

Наглядачу Людей, чиї очі, як блискавки, чом не приходиш як Перевірка?

Промінь проплив.

І ще один.

Перевірко Людей, чиї очі, як промені автомобільних фар! Часом білі, часом червоні. Часом зелені, як око світлофора, що дозволяє іти.

Як і очікувалося, Перевірка прийшла через двадцять років після того, як я почала її чекати спершу зі страхом, а потім із цікавістю.

Як і варто було очікувати, з'явилася з вікна. З-за штори, на якій так і не віднайшлося птаха.

Перевірка починає:

— Прізвище?

Я сказала.

— Реєстраційний номер?

— 12 18 03.

Перевірка подумки шукає якоїсь відповідності.

— Що ти робиш?

— Не сплю.

— Ну і не спи. Притомні потрібні.

Ну от, Перевірко, чиї очі, як промені, ти бачиш, що я все роблю, як маю робити…

— Послухай, — каже вона і знімає капелюха із заломленими крисами, — я їхала сюди маршруткою і дивилася на машини попереду. Бо дивилася вперед. І там лиш червоне заднє світло. По-моєму, у мене від того червоні очі.

— У тебе очі, як блискавки…

— Послухай, у моїх сусідів недавно з'явилося чергове немовля.

(Боже, у неї є ще якісь сусіди!)

— …Його зріст при народженні був 52 сантиметри. Тож за стінкою співали містичним басом: «Я — літаюче немовля». За немовля співав хтось інший. Він же, мабуть, і носився із немовлям по хаті у моменти співу.

Перевірка перевірила, чи я слухаю уважно її дивну оповідь, і давай далі:

— А я вигадала ще одну пісню для малого хлопця:

І приспів:

Я мало що зрозуміла з її мудрих слів. Хоча зрозуміла майже все.

— І от, — каже Перевірка Людей, чиї очі — вогники машин, які віддаляються, — я пішла до маршрутки, що мала мене завезти сюди, та мене спинило червоне світло і я стала на краю хідника. Біля мене чекала зеленого і непокоїлася метрова дитина. На ній була рожева куртка і джинси кольору індиго.

— І що?

— І от. І от ми кинулися вперед, як тільки світло нам дозволило, і загубили одна одну в натовпі, в якому всі мчали на одному рівні й лише виділялася одна голова, з котрої йшов дим. Це була двометрова дитина. Вона, тобто він, палив. Крапка вогню висіла у нього біля рота.

— І що?

— Нічого хорошого, — сказала Перевірка Людей, чиї очі, як неонові лампи, як гірлянди на новорічній ялинці. — А потім я сіла в маршрутку і рушила до тебе. Згодом у вікно побачила на полі величезну триметрову дитину. В зеленому вбранні вона танцювала, вилискуючи великими круглими колінами, помережаними зеленим візерунком. Я впізнала свою двоюрідну сестру.

Я вибігла до неї. Та помітивши мене, триметрова людина почала тікати. Я гналася, мов скажена, але її кроки були набагато більші. І, розуміючи, що вона від мене усе далі й далі, я на все горло кричала:

— Стій! Стій! Стій!

— Цю річ мені залишила покійна прабабуся, — каже дівчина нам, гурту таких самих дівчат, показуючи темну коштовну брошку.

Хтось із нас відповідає:

— Як гарно. Як дивно.

— Було би дивніше, — кажу, — якби вона забрала її із собою.

Звідусіль дує холодком.

У кам'яній коробці на березі ріки ми чекаємо початку останньої на сьогодні пари.

Сонце яскраве, холод великий.

Скоро сонце сяде.

Іще ближче до води гурт школярів стоїть у черзі розміняти паперові гроші на 50-копійкові монети. Аби піднятися на фунікулері й продовжувати мандрівку, організовану нині після уроків.

У тому місці, де два фунікулери розходяться, — велике око.

«То око королеви Мев. Та де ж шукати друге? Певно, друге примружене і підтоплене у Дніпрі, його не видно.»

Це зазначає маленька Ірина. Їй дивно на душі. Дивно себе почуває. Поки не впевнена, але, можливо, у неї ввечері буде температура. Гурт іде далі й далі.

За ними йде королева Мев.

Та ні, королева Мев лишилася дивитись угору одним оком (бо ж друге — підтоплене).

Але чим дихає королева Мев?

«Напевно, напевно, її легені також заховано глибоко у Дніпрі», — думає Ірина, і коричнева гумка якраз сповзає з її коси і падає на бруковану алею. Але ніхто того не може помітити, бо Ірина йде останньою серед дітей.

А я глибше загортаюсь у темну коричневу куртку. Я пробую слухати лекцію.

«Де ніс королеви Мев? Хіба