Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук
Коли вона нарешті наділа собі на спину величезну чорну коробку з акордеоном, усі погляди звернулися на Петьку, чекаючи, що він, певно, приховує свій інструмент у поїздочку. Але Петька натомість глибоко замислився.
— Що ж, — зауважила старенька пані, — я думаю, у мене є дещо для тебе, маленький Петрику. Саме такий інструмент, на якому ти навчишся грати дуже швидко.
Із цими словами в руках пані з'явилося десять дзвіночків різних розмірів та голосів, зв'язані однією ниткою.
Після чого Звіриненко сказала:
— Звісно, не хотілося б вас засмучувати, але, схоже, я таки мушу це зробити.
— Давайте, — приготувався Петька.
Двоє інших персонажів теж приготувалися до підвоху.
— Передбачається, що за ці дзвіночки, якщо ви хочете забрати їх назовсім, я маю отримати у вас певне бабельце.
— Аякже, — Петька зрадів, що таки не довелося засмутитися. — Я з приємністю виконаю це правило, тим паче, що не давніше як учора я під час прогулянки випадково знайшов у листі певне бабельце.
Із цими словами Петька відчепив останній вагон поїздочка, відкрив його дверцята і висипав на долоню Звіриненки кілька монет.
Невдовзі поїзд знову постав у повному складі, а Петька уже випробовував звучання кожного дзвіночка окремо та їх поєднання.
* * *Недовгою вервечкою компанія рушила стежкою до геометричного центру лісу. Втім, цього центру знайти так і не вдалося, що не зупинило їх у прагненні розпалити величезне вогнище.
Ставши довкола нього, всі четверо дали своїм очам відпочити на рудих язиках, на червоному жарі у самому осередді вогню.
Першим свій інструмент дістало цуценя. Воно сіло на купу приготовлених дров (залишивши, втім, для Звіриненки іще одну купу), заклало ногу за ногу. Гриф інструмента задерло так високо, що ні в кого не виникло жодного сумніву в приналежності цуценяти до класичної школи гри на гітарі. Воно брало акорди так, ніби вносило до величезної порожньої зали мармурові статуї та обережно їх ставило:
Медуза,
Афіна,
Орфей,
Ганімед,
Марс,
Лаокоон.
Щоби пуститися в танець, гітара чекала другої партії. Тому свій інструмент оперативно розчохлила Звіриненко. Перезирнувшись, стара пані й цуценя пустилися у скажену мелодію.
Щойно вона почала стихати, вступила флояра. Песичок перепитував, повторював крізь флояру слова інших інструментів і доводив їх до риторичних запитань. А сама флояра дзижчала, як джміль, як вітер об металеву пластину. Раптом згадувала, що вона із дерева. Хрипіла, як душі. Гарчала, як всепереможне добро.
Коли ж усі втомились і перейшли до стану однієї ноти на дві секунди, почулися Петькові дзвіночки. Усі забули грати, лиш залишаючи дзвіночкам опертя, і чудувалися з Петькиних комбінацій.
А ліс за їхніми спинами усе чорнів та чорнів, аж почувся голос цуценяти:
— У мене ствашенно змевзла спина, хвіст і талія ззаду.
Усім чотирьом довелося стати спиною до вогню, захищаючись від темряви, на яку відтак були звернені їхні лиця та морди, лише тим, що мали у руках.
Дерева обступили вогнище тісно, ніде між їхнім гіллям не горіло жодної зірки.
Не змовляючись, усі четверо почали грати.
Мандрівка Перевірки
Перевірка Людей часто чула, що на Півночі є країна велетнів, яких ніхто ніколи не міг перемогти.
Та все ж вона сподівалася зустріти там свою сестру, побачену біля мого будинку на полі.
* * *У подорож Перевірка Людей взяла тільки свій великий молот. І мене.
* * *— Ти маєш піти, — сказала, — зі мною. Інакше я тебе жорстоко покараю.
— І ще, — сказала знову. — Удвох іти так далеко не випадає. Ти маєш обрати того, хто піде з нами третім.
Я вигукнула одразу:
— Візьмімо пані Звіриненко!
— Так, візьмімо, — мовила Перевірка. — Я її перевіряла.
* * *Сівши у червону маршрутку, ми втрьох вирушили в путь.
* * *Як тільки дісталися берега затоки, вийшли з маршрутки, побудували собі човен і попливли на Північ.
Ми зі Звіриненко гребли веслами, Перевірка — своїм молотом.
* * *Через кілька днів на світанку Перевірка і ми успішно доставилися на протилежний берег, вийшли з човна і занурилися в ліс.
* * *Годин за шість у полі нашого зору нарешті постав кам'яний замок велетнів, обгороджений залізним парканом.
Його ворота виявилися замкненими на замок ззовні.
Та це не спинило жодну з нас, оскільки проміжки між ґратами виявилися достатньо великими, аби ми всі разом пролізли між ними.
Перевірка Людей гучно відкрила двері згімку своїм молотом, і ми завалили всередину.
Тепер усі троє опинились у гігантській зеленій залі, посеред якої сиділа сама королева країни велетнів Ангрбода в оточенні свого почту.
І замість жезла у правиці тримала величезний гак!
— Привіт тобі, Перевірко Людей! — сказала королева велетнів Ангрбода. — Я рада бачити тебе і твоїх дівок у себе. Проте чи знаєш ти, що ми говоримо тут тільки з тими, хто відзначився у певнім вмінні чи мистецтві й посів перше місце.
— Що ж, — сказала Перевірка, вказуючи перстом на мене, — перевірте спершу цю дівку!
— У тих краях, звідки я родом, — мовила виштовхнута наперед я, — важко знайти когось, хто б розказував історії цікавіше, ніж я.
— Що ж, це важлива
