Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

class="book">Вийшовши від Мельниченка на вулицю із трамвайним кріслом в руках, я ніби подивилася на себе збоку і зазначила, що виглядаю з ним не так і погано. Навпаки — крісло навіть доповнювало мій зовнішній вигляд, гармонізуючи кольори вбрання, які без крісла не так гарно та вдало поєднувалися.

Хвилин за двадцять, проте, мене було зупинено представником міліції за підозрою у виламуванні водоканального крісла зі структури трамвая. Я пояснила, що несу водоканальне крісло операторові ксерокопіювального апарата, і виклала всю історію, зазначену вище. Представник міліції, втім, вирішив залишити поки що водоканальне крісло у себе, попросивши мене принести від оператора ксерокопіювального апарата довідку про те, що їй необхідне пред'явлення мною водоканального трамвайного крісла для користі справи.

Коли я звернулася із цим проханням до оператора, вона висловила подив щодо того, що я несла їй ціле крісло замість простого письмового свідчення Євгена Павловича про те, що так, він справді одного листопадового туманного вечора виламав місце співробітника водоканалу зі структури трамвая номер № 27.

Мені довелося пояснити, що Євген Павлович не виламував місць працівників водоканалу, а що це зробив Мельниченко О. А., який не захотів видавати мені ніяких документів, а натомість дав саме крісло, яке я щасливо несла сюди, коли мене спинив представник міліції, попросивши звернутися до оператора ксерокопіювального апарата (тобто до вас) по документальне свідчення того, що вам потрібне крісло працівника водоканалу як документальне свідчення того, що ви не порушите жодних правил тим, що повернете мені ксерокси відповідних розділів потрібної мені книги.

Отже, вузол було розплутано. І навіть крісло встановлено на законне місце. Я навіть таки передзвонила на гарячу лінію і розтлумачила операторові гарячої лінії, що Мельниченка варто викинути з бази, оскільки крісло більше не у нього. Але операторка не погодилася видаляти Мельниченка, оскільки свого часу мала особисту зустріч із ним і в неї склалося враження, що він схильний повертатися до видирання крісел зі структури трамвая, навіть пересвідчившись у тому, що поза його структурою вони не зберігають сталого горизонтального положення.

Вночі я ніяк не могла заснути. І навіть ксерокси вищезазначених розділів згаданої книги не могли мені в цьому допомогти. Я зрозуміла, що прикрі випадки траплятимуться зі мною весь час, поки крісла чотирьох начальників підприємств не повернуто у структури відповідних трамваїв, поки вони стоять біля хати на дачі Євгена Павловича у Снітинці Фастівського району Київської області. Тому мені довелося ще раз, втретє, подзвонити на гарячу лінію і спитати номер телефона, з якого я дзвонила туди вперше.

Євген Павлович також не спав. Він читав книгу. Мою думку він швидко зрозумів і цілком з нею погодився.

У Снітинку ми поїхали першою ж електричкою, о 4.59 ранку від станції «Київ-Пасажирський» (метро «Вокзальна»). Дорогою Євген Павлович читав книгу Гадамера. Коли не погоджувався із викладеними у ній думками, нам доводилося довго обговорювати те чи інше місце, щоби нарешті дійти загальної згоди. Але випав перший сніг. За вікном, коли розвиднілось — знову огорнулося. Туманом.

Лавку Євген Павлович швидко розібрав. Але ми зрозуміли, що нам доведеться зробити ще один рейс, оскільки за раз кожен із нас міг узяти лише одне крісло.

Від дачі Павловича до залізничної станції «Снітинка» ішли уже не так весело, як від станції до дачі. Жоден із нас не додумався взяти рукавички, тож руки змерзли, аж нили. Але ми про щось таки весело балакали. Аж тут запищала моя мобілочка голосом срібних дзвіночків, які розпочинають свій спів, коли відкривається золота табакерка.

Ні, то була не велика чорна моя мобілка, номер якої знають триста осіб (зрештою, його можна знайти вконтакті), а маленька, зелена. Її номер знає тільки одна особа. Мало того, вона обіцяла дзвонити мені лише в одному випадку.

Від несподіванки я випустила з рук крісло. Воно бахнуло об замерзлий асфальт і розлетілося на тисячі шматочків.

Голова

Поміж трьома дорогами, рано-рано,

Поміж, трьома дорогами, ранесенько.

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,

Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.

Ой ти, Боже, ти, Дажбоже, рано-рано,

Зверни мені з доріженьки, ранесенько.

Бо ти Богом рік від року, рано-рано,

Бо ти Богом рік від року, ранесенько.

А я князем раз на віку, рано-рано,

Раз на віку, в неділеньку, ранесенько.

Колядка

Якось між Новим роком та Різдвом зустрілися три дівчини на дорозі в Гатне.

Одна у червоній куртці, друга — в зеленій, а третя — в кожушку до п'ят.

Одна вийшла погуляти, друга — по продукти, а третя — віднести листівку з привітаннями до Різдва.

Три дівчини привіталися, обхопилися і йшли так усю дорогу, ішли лінією з трьох людин, як триголовий дракон, ішли на захід сонця.

Посередині була дівка у кожушку, по праву її руку — дівка у червоній куртці, а по ліву — в зеленій.

Так утрьох вони йшли в тих місцях, де у дівчини народжується дівчина, а у тієї ще одна — і так без кінця. А тоді найстарша із народжених лягає у землю. І так без кінця.

І завели вони розмову.

І кожна розказала те, що знала про Сонце.

* * *

Перша дівчина, та, що у червоній куртці, та, яка йшла праворуч, і мовить:

— Вночі мені було погано, снилися жахіття. Снилася лікарня, я лежу з перев'язаною головою. Ніби голова у мене обгоріла, і лікар каже: «Твоя голова обгоріла, і мозок потроху відмирає, та повернути його буде вже вище наших сил».

Але голова ще працює. Думки з’являються, і я вирішила щосили думати, поки голова ще є на плечах. Думати якнайбільше думок.

Це зараз смішно. Тоді страшно було.