Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Ви вражено переводите погляд то на мене, то на простір за огорожею.

— А я попросила Короля, хай би тут була кована огорожа, а не високий мур, як скрізь. Щоб мені можна було дивитися. Видно, великі діла мої в очах Вербового Короля, коли він почув моє палке прохання і звелів зробити саме так, як я хотіла.

— А тепер спророкуйте, — велемовним шепотом озвалися ви, — спророкуйте, коли нарешті брама відчиниться і Вербовий Король впустить нас усіх назад у свої чисті угіддя!

— Не знаю, — сказала я. — Не знаю.

«Тобі є шість років? Хлопче, ти вже завеликий для „Половини слона“».

Це напис на рекламному щиті, який примушує мене, щоразу як його бачу, тихенько наспівувати «двадцять один, двадцять один».

Це мій вік. Так, хлопче, я вже завелика для «Половини слона». Бо минули мої найкращі часи. Жартую.

Зате якраз нормальна для другої його половини.

Але спочатку варто розповісти про мої студентські обіди. Тобто недоїдання.

Так от, вони час від часу проходили в «МакДональдзі».

Багато хто мене засудить і багато хто матиме рацію, кожен по-своєму.

Але я таки дуже люблю місця, де можна побачити багатьох більш-менш щасливих діток. Такі вже мої справи.

Тож можете собі уявити, як я зраділа, коли віднайшла для себе одну з найкращих кнайп у космосі — «Половину слона». І «Другу половину слона». Це насправді одне ціле.

Так от, якщо тобі вже стукнуло шість років, хлопче, ти просто не вмістишся у «Половину слона», хіба що ти в ранньому віці так мало їв, що абсолютно не виріс.

Отже, одна із «Половин» призначена лише для дошкільнят.

Вони заходять собі крізь маленькі різьблені двері, ступають на смугасту ткану доріжку — і абсолютно все на світі можуть тут робити без тат і мам.

Хоча батьки, звісно ж, усе одно підглядають за малими з «Другої половини», котра сама по собі — звичайна кнайпа для дорослих середнього достатку.

Найголовніше — є там спільна з дитячою кнайпою стіна, прозора тільки з «дорослого боку». Але менше з тим!

Ви (маленькі ви) підходите до такого самого маленького (під ваш дошестирічний зріст) шинквасу і замовляєте собі страву й пиття. І виглядаєте при тому гордовито! І поглядають на вас зі стіни такі самі гордовиті парсуни короля Данила Галицького і генія відносності Альберта Ейнштейна.

Оскільки далеко не кожен з людей до п'яти років відає літери і цифри, то все меню — не писане, а мальоване. І виглядає отак: цей-от пундик вартий папірця з Ярославом Мудрим, а за два отаких позбудешся папірця з Богданом Хмельницьким. За склянку пиття — Володимира Великого Хрестителя Русі та ще й до нього великої жовтої монетки.

За шинквасом стоїть, певна річ, барвумен. Але, логічно, теж маленька. Тобто приблизно вашого віку (якщо вам до шести). Або трошки старша. Бо інша просто сюди б не вмістилася. Вона ж і подає все, що пан чи панна уподобали. Потім ви берете свій харч і трунок й обираєте один із кольорових маленьких столиків. Там і їсте, потім ідете танцювати та виробляти всяке інше в спеціально відведеному для тієї мети місці. Разом із подібними до вас паничами та панянками.

Я дуже часто сиділа у дорослій частині «Половин слона» і наглядала за чужими дітьми, хоч мене ніхто не просив і, мабуть, насварили б, якби дізналися, що у мене зовсім нема дітей, тож ані жодне з моїх чад не перебуває зараз у другій «Половині», себто у мене нема підстав сидіти тут і отак дивитися на не відомих мені дітей.

Так сказала би мені одна половина батьків, коли б усі вони довідалися про мене всю правду (ВП). Інша би половина, я думаю, подумала б собі, що ось ця дівка може їхню дитину навіть зурочити, тому тим більше потрібно її звідси вигнати у три поштовхи в шию, ріжками забодать, ніжками затоптать, хвостиком верть — тут мені й смерть! Була би. Якби вони всі раптом довідалися про мене ВП.

Але ж я всю свою ВП тримала міцно при собі.

Якось я потрапила у клозет дорослої частини (у дитячій я б ніяк не вмістилася, як-не-як — двадцять один) і просто застигла у дверях.

В туалеті прибирала дитина років чотирьох, що робила це дуже швидко та вправно.

— Хто тебе примусив? — спитала я. — Де твої батьки?

Дівчинка одразу підняла на мене очі, дуже зашарілася і сказала:

— Ой!

— Невже ти тут працюєш?

— Ні! — відповіла дівчинка.

Але я пішла до директора.

Йому на вигляд було років вісім. Він стояв біля вікна й балакав по мобільному. Коли забачив мене, повернувся, посміхнувся і потис мені руку.

Коли закінчив мобільносну розмову, підійшов і привітно так заговорив:

— То ви, мабуть, Тетяна, кондитер? Дуже приємно…

— Ні! — сказала натомість я. — Я не Тетяна. І кондитер із мене поганий. У мене навіть сирники пригоряють. Що тут відбувається? Де директор? Чому тут допірошні діти миють туалети? Що станеться із цим світом, де навіть допірошні діти миють туалети?

Хлопець вислуховував мене спокійно зі справжнім розумінням (СР) у своєму недитячо-директорському погляді (НДП) сказав:

— Добре, тільки сядьте!

Він сказав так.

— У нас працює дуже багато дітей. І не тільки у «Половині слона». Ще є цілий цех вишивання бісером і камінчиками, а також цех гаптування дорогих кожухів золотом і сріблом, вишивання шовковими нитками у вільному стилі, а також авторська студія вільної дадаїстичної аплікації на тканині.