Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

Та ходімо в сад, я покажу вам сад. Дитячий сад. Жодного дерева у буквальному розумінні. Лише паростки добра та зла, а також інших насінин, які різні руки насіяли у душах трьох маленьких школярів. Ні, це вже не дитячий садок. Вони великі. Але розум їхній ще не достатньо зміцнів, аби самому, без ненастанного примусу, братися до домашнього завдання. От саме тому в їхніх казкових життях і з'явилася я. Без жодного лихого наміру, з немовлям у руках, з достатнього розміру різкою та достатньо гучним голосом, аби змусити їх робити те, що вони мають робити. Так уже вирішило суспільство. Навіть мені самій це може не подобатися, але за так багато років я бачила так мало підтверджень власних думок, що давно покинула їх (свої думки) виголошувати. А надто — обстоювати. І ось у правиці моїй різка, на лівиці майже заснуло немовля, а переді мною — три русяві голівки, схилені кожна над своєю книжкою. Сьогодні я вчу їх читати про себе. О, для них то величезний труд. Як тільки я зашиплю змією (щоби не тривожити сіроокого), три роти замовкають. Читають тихо. І вже здається, ніби збагнули. Та ні! Однаково читають уголос, тільки дуже тихенько. Але щосекунди все голосніше і голосніше. І ось уже навіть я чітко чую серед спільного гулу один із голосів:

«І вигнав Господь Бог Адама. А на схід від еденського раю поставив Херувима і меча полум'яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя».

І тут я ляскаю різкою просто перед носом у того, чий рот забув, що таке читання про себе.

Знову мовчанка. Я підводжуся віднести заснуле немовля туди, де його не дістане крик, спричинений моєї різкою. Якщо я все ж вирішу застосувати її уповні.

Повертаюся тим самим напівтемним коридором. Ви і досі тут стоїте! Таж пройдіть у сад! Ви будете вражені красою трьох моїх маленьких чительників. Але що я чую?

Знову вголос! Цього разу моя різка іще переконливіша. Хоч так само і не дістає до пальчиків. Тільки лякає. І стає аж так тихо, що чути непевні запитання квітневих птахів. Я не знаю їхніх назв. Усе своє життя я прожила у місті й не знаю, чи цей шлях був шляхом до самовдосконалення.

Та це було уже взагалі! Різка дала по пальчиках — русявий хлопчик заволав, чим збудив сіроокого. Я слухняно підвелася і пішла відправляти немовля назад у вир сну. Ні, думаю, не у вир. У спокійний потік його блакитного або й зовсім білого сну. Ви і досі стоїте у коридорі. Забирай вас чорт, то так і стійте, якщо ваш страх перемагає таку величезну цікавість.

А три голови вже виходять із кімнати-саду. На годиннику вони прочитали кінець своїх мук і початок прогулянки. Тож, не помічаючи вас, вони швидко вдягають свої кольорові куртки і шапочки, взувають чобітки — і вибігають надвір, абсолютно не зважаючи на ваші крики півнячим голосом їм навздогін:

— Нормальні люди спершу взуваються, потім вдягають куртку, а насамкінець — шапку! Зрозуміли?! Треба знизу — вгору!

Яка ваша мета? Вони вас не чують. До того ж теж знайшлася мені нормальна людина: весь час у коридорі стоїть. У них є справи — вибігати все накопичене за сьогодні на мене зло. У нас теж є справи, пам'ятаєте? Шматок палацу і розпухлий раб. Вільшаний Король, озброєні ангели та блакить за брамою. Ні, Вербовий Король. Саме той, котрий постачає мені вербові різки для виховання наступних поколінь. Саме той, що має прийняти мене так радо, ніби це його я сонного щодня кладу у візочок і везу під голим небом спати у красиві місця. У найгарніші місця із тих, які ще не відмежовано від мене художньо кованим муром.

— Ну он. Он воно, Вербове озеро.

— Де? — ви засунули свою вузеньку голову між пруття огорожі й крутите нею, мов птах.

Ото вже!

— Та між вербами! За вербами! Де йому ще бути?! Витягніть шию іще трі-ішечки вперед. Отак добре. А тепер поверніть голову праворуч.

— Огорожа горло тисне, — хрипите ви.

— Нічого. Ще трішечки. Вербове озеро того варте.

І тут ви нарешті побачили! Ваше лице осяює просто чарівна усмішка. А з правого очка крапає слізка. Ви милуєтеся шматочком озера, аж доки не починаєте задихатися.

Тоді я швидко, але обережно допомагаю вам вийняти голову. На вашій шиї багряна смуга. Це перетисли залізні ґрати.

Ми разом сідаємо на купки сміття, які починаються одразу за огорожею з нашого боку.

Ви підминаєте під себе побільше коробок від соку і кефіру, аби було вище сидіти. Ви тихесенько питаєте:

— А ви, ви… будете сьогодні дивитися?

— Ні, — кажу, — я намагаюся не робити цього надто часто.

— Будь ласка, будь ласка, візьміть це!

Я навіть не дивлюся на те, що ви пропонуєте, лише спиняю вас лагідним:

— Ні, не варто, не варто…

— Ні, не ні! Будь ласка, я ж обіцяв… Навіть не вам, а тим, хто зволив мене із вами познайомити…

— То їм і дасте!

— …Я ж обіцяв, що сповна віддячу…

— А ось і раб! — зневажливо показую рукою на дебеле тіло, яке випливло з цегляної коробки в межах кованої огорожі. — Йому випадок послав гори бабла. А Вербовий Король притяг сюди за волосся і крикнув: «Десятину віддай мені, відмежуй моє озеро від куп сміття і бруду! І хай ніхто сюди не ходить, окрім тих, що дбатимуть про мій спокій!»