Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

У таких справах кожен початківець. А той, хто їх знає добре, ніколи не піде на захід сонця. Бо там таки нічого нема.

І після каміння і кущів була тільки крига: замерзло маленьке озерце. І дівчина пішла по ньому. Бо куди подітися, якщо не іти назад?

А крига не тріснула. Та сонце сіло і вже забирало свої верхні промені. Але на тому березі озера, через дорогу від води, стояла хатка, в якій якраз увімкнули новорічну гірлянду, та тільки білі-білі вогники. Хтось відчинив двері, витріпав ковдру і вже хотів зачиняти, а наша дівчина поставила свою ногу, щоб не зачиняв. І тоді господиня цієї хати спитала, чого дівка хоче.

— Я шукаю ту дівчину!

— Навіщо?

І господиня почала тиснути дверима, хотіла вже від гості відмежуватися. Бо для неї, вочевидь, у принципі не могло бути причини пустити дівку в червоному до тієї, кого дівка шукала в такий немудрий спосіб.

А вона візьми і скажи:

— Хоч поговорити з нею.

— От наприклад, — казала я, дістаючи із землі маленьку часничинку, — сьогодні їду сюди через ліс…

На хвилинку я завмерла з обтрушеним часничком у руці, загубивши думку.

Моя співрозмовниця працювала спиною до мене, тому незручно повернула голову мене послухати. Але так само застигла.

За мить усе відійшло, і я говорила далі:

— Їду, значить, у маршрутці, а там грає така пісня, — я розігнулась, кинула часничок на купу і знову завмерла, щоб згадати повністю пісенні слова.

І замовкла.

Обличчя співрозмовниці знову розвернулося до мене і значущо кивнуло.

Часник засох, тому його треба було викопувати, а не висмикувати: потягнеш за сухе бадилля — часничка не знайдеш у руці.

Я серед різнотрав'я відшукала наступне засохле стебельце і поставила біля нього лопату.

З боку співрозмовниці повз мій лікоть на купу акуратно пролетів маленький часничок.

Я розказувала далі:

— І подумки я дала йому сили підняти з попелу загублену любов.

Співрозмовниця засміялася, повз мене пульнувся ще один викопаний скарб.

Вона потихеньку сміялася, поки ми не сіли разом, поруч із мішком, на якому сушився купою часник, а потім сказала:

— Уявляю, як той хлопець стоїть на узвишші, схожому на це, — показала рукою праворуч, — і відчуває у собі сили підняти з попелу загублену любов.

— І бачу я, що це добре, — кажу я.

— І є одна новина, — згадала співрозмовниця. — Страждань більше не буде.

І витягає з кишені пом'яту барвисту листівку із таких, що їх роздають на вулицях свідки Єгови.

На ній — звірі, птиці, квіти, люди і написано: «Страждань більше не буде». Далі листівку читати не хотілося. Листівка була хорошою тільки до цього місця.

— Це тому, — кажу, — що ВІЛ не передається.

Обличчя співрозмовниці виразило сум'яття.

Я пішла до своєї торби, покинутої в тіньку на іншій стороні городу. Там лежала моя мобілка, в котру якісь люди завбачливо вмонтували фотоапаратець.

І показала співрозмовниці фото київської маршрутки із написом «ВІЛ НЕ ПЕРЕДАЄТЬСЯ».

Я підозрюю, що далі, меншими літерами, на маршрутці йшлося про те, якими саме шляхами ВІЛ не передається. Але на малесенькій фотографії мого завбачливого фотоапаратця менших літер не було видно.

Співрозмовниця знову зраділа, нахилилася над мішком і розворушила часник, аби просихав рівномірно.

— Часник дуже древній і мудрий, — сказала.

— Ага. «Хай думає сам».

Назад ми їхали так само маршруткою, але вже в компанії цибульки і часничка.

І я з місця в самому кінці салону машини завбачливо закричала:

— Біля кінотеатру «Космос» — зупиніть!

Зупинки залишають за собою імена кінотеатрів, яких давно вже нема серед живих.

І ми з акуратними торбочками в руках зійшли на зупинці, де замість кінотеатру «Космос» були тільки пил та попіл.

Я обіцяла показати вам Вербового Короля. У святкових шатах, в короні, при клейнодах. Із почтом з усієї лісової погані. І з усієї лісової краси. Але я переоцінила власні сили. З-за огорожі я лиш покажу вам шматочок його палацу. Замалий, утім, аби відгадати увесь архітектурний задум. Отак, як шмат стіни старої кладки, що лежить у Печерській лаврі під Успенським собором. Накритий дашком від снігу і дощу. Я покажу так само! Лише без дашка.

А з почту, даруйте, явлю лише одного раба. Зате показного. Господарем битого так жорстоко, що аж розпух. Раб розпух, не господар. Того я вже довгі роки зовсім не бачила. Сподіваймося ж разом зі мною на те, що, як ми будемо його любити нарешті над усе, він таки відкриє ковану браму, якою відмежувався, і, можливо, навіть виголосивши якесь напутнє слово, дасть нам знову місце на тих таких бажаних теренах. Без жодних податків та обов'язків. Без нічого.

Ну от. Я з'являюся перед вами у темному коридорі моєї ж власної оселі. У мене на руках їде серйозне сірооке немовля. Йому менше року, та воно не заважатиме нам докучливим плачем. О ні. Нам треба лиш не припиняти розмови, а воно, забувши про все, широкими очима буде дивитися на того, хто говорить. А ви, своєю чергою, маєте його добре запам'ятати, адже це найуважніший у вашому житті слухач. Як знати, чи трапиться на віку