Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Немов хмаринка заступає сонце, так тиша спадає на Лондон, спадає на душу. Усе заспокоюється. Час лопоче на щоглі. Ось тут і зупиняємося, тут ми стоїмо. На жорсткому скелеті звички й тримається вся людина. А всередині нічого нема, сказав собі Пітер Волш, відчуваючи пустоту, цілковиту порожнечу. Клариса мені відмовила, подумав він. Стояв і думав: Клариса мені відмовила.
Ах, сказала церква святої Маргарити, як, бува, господиня каже, заходячи до вітальні саме з боєм годинника і бачить, що гості вже зібралися. Я не спізнилася. Ні, якраз пів на дванадцяту, каже вона. І хоча вона цілковито права, її голос, як голос господині, не бажає виставляти це напоказ. Він приглушений смутком за минулим, турботою за теперішнім. Пів на дванадцяту, каже вона, і звук церкви святої Маргарити пливе углиб серця, ховається там із кожним відголоском, немов щось живе, що прагне довіритися, розчинитися, заспокоїтися в трепетному захваті — як і сама Клариса, думає Пітер Волш, що в білому спускається сходами під бій годинника. Як і сама Клариса, думає він з розбудженим глибоким почуттям, із надзвичайно чітким, але загадковим спогадом про неї, так, ніби ще багато років тому цей передзвін увійшов до кімнати в час неймовірної їхньої близькості, торкнувся обох по черзі і полинув собі з вантажем миті, наче бджілка з медом. Але в яку кімнату? У який час? І чого це йому зробилося так хороше, коли бив годинник? Щойно передзвін святої Маргарити послабшав, йому спало на думку: вона — хвора, а в дзвоні вчувається слабкість і мука. Щось у неї із серцем, пригадалося йому; і раптова гучність останнього удару, немовби вдарила на смерть, що чатує посеред життя, і Клариса вже падає на місці, у вітальні. Ні! Ні! — вигукнув він. — Вона не померла! Я не старий! — вигукнув він і покрокував по Вайтголлу, ніби назустріч вулицею накочувалося могутнє й безкінечне його майбутнє.
Він і не старий, і не млявий, і не всохлий, анітрохи. А щодо того, як про нього скажуть ці Делловеї, Вітбреди і вся їхня братія, йому начхати, йому начхати (правда, треба буде таки навідатися до Річарда й попросити допомогти з роботою). Йдучи швидким кроком, він кинув лютий погляд на статую герцога Кембриджського. Так, його випровадили з Оксфорду. Так, він був соціалістом і певного мірою невдахою. Та все ж таки майбутнє цивілізації, думалося йому, в руках саме таких молодих людей, таких, яким він був тридцять років тому, із їхньою відданістю абстрактним засадам, які поштою отримують книжки, де б вони не опинилися — у Лондоні чи на вершині Гімалаїв; наукові книжки, філософські книжки. Майбутнє в руках саме таких молодих людей, подумалося йому.
Шурхіт, немов шурхіт листя в лісі, долинув ззаду, а з ним шелестливий рівномірний глухий звук, який наздогнав і тепер уже без його волі підганяв його думки під свій барабанний ритм кроків по Вайтголлу. Хлопці в одностроях, із гвинтівками, марширували, дивлячись у далечінь, марширували, не згинаючи рук, а на обличчях несли вираз, немов напис на цоколі статуї, що вихваляв обов’язок, вдячність, вірність і любов до Англії.
Дуже добрий вишкіл, подумав Пітер Волш, намагаючись іти з ними в ногу. Хоча вони не були дужими. Здебільшого досить-таки худорляві, десь так за шістнадцять років, які могли б завтра стояти за прилавком з рисом чи милом. Зараз несли на собі не змішану з чуттєвим задоволенням чи щоденною буденністю врочистість вінка до пам’ятника невідомому солдатові аж із Фінсбері-пейвмент. Вони склали присягу. Вулиця поважала їх, фургони зупинялися.
Мені за ними не встигнути, подумав Пітер Волш, а вони далі йшли строєм по Вайтголлу, і певно що, завдяки своєму непохитному крокові вже обігнали його, та й інших перехожих, бо немов одна воля рухала одностайністю їхніх ніг і рук, коли життя зі своїм розмаїттям і нестримністю було заховане під пам’ятники з вінками й дисципліною загнане в застиглий, хоча і з розплющеними очима, труп. Не можна їх не поважати, навіть попри їхню певною мірою сміховинність, хай там як, але їх не можна не поважати, думав він. А вони також крокують, думав Пітер Волш, забарившись на краю тротуару; он всі ті величні статуї — Нельсона, Ґордона, Гевлока, чорні разючі образи великих воїнів — стояли й дивилися в далечінь, наче вони також ішли на самозречення (до того ж Пітерові Волшу здавалося, що й він ішов на таке саме велике самозречення), піддавшись схожим спокусам і, зрештою, набувши незворушного мармурового погляду. Проте Пітеру Волшу аж ніяк не хотілося мати мармуровий погляд, хоча в інших він його поважав. Поважав у хлопцях. Вони ще не знають мук плоті, думав він, коли однострої зникли в напрямку Стренда, а він аж занадто з тими муками запізнався, подумав собі, перейшов дорогу і зупинився біля пам’ятника Ґордону, якого хлопцем він просто обожнював; Ґордон стояв самотньо з виставленою ногою і схрещеними руками. Бідний Ґордон, подумав він.
Оскільки ніхто ще не знав, що він у Лондоні, за винятком Клариси, а земля після довгого морського переходу здавалася островом, то його, самотнього, живого, ніким не знаного, на Трафальгарській площі о пів на дванадцяту охопили дивні відчуття. Що це таке? Де я? І навіщо, зрештою, усе це мені? — думав він, а розлучення за мить видавалося якоюсь суцільною дурницею. Думки хляпнули болотом, і його охопили три великі почуття: розуміння, всеосяжна любов і, нарешті, ніби результат двох попередніх, невгамовне задоволення; буцімто в його мозку хтось смикнув за ниточки, фіранки розсунулися, і йому не залишалося нічого іншого, як постати на розі безкінечних вулиць — йди, якою душа забажає. Уже роками він не почувався настільки молодим.
Усе, врятувався! Вільний — так буває під час переміни у звичці, коли настрій, неначе неприборканий вогонь вихиляється, вигинається — ось-ось візьме й зірветься з настояного місця. Уже роками не почувався настільки молодим, думав Пітер, утікаючи (певна річ, тільки на якусь годинку) від того, чим він був насправді, почувався, немов хлопчак, що вирвався з дому і, біжучи, дивиться, як стара няня намагається побачити його зовсім не з того вікна. А вона просто надзвичайно гарна, подумав Пітер, коли в напрямку Геймаркету перетнула Трафальґарську площу молода жінка, яка, минаючи пам’ятник Ґордону, як здалося (дуже залюбливому) Пітерові Волшу, немовби скидала із себе вуаль за вуаллю, аж поки не стала жінкою його давніх мрій — юною, але
