Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Вона ж була в рожевому, прозорому — могло таке бути? Хай там як, але вона світилася, сяяла, немов якась птаха чи повітряна кулька, що залетіла в кімнату і на хвилю зачепилася за шипи ожини. Але найдивніше в закоханості (а що це було, як не закоханість?) — цілковита байдужість до інших людей. Після вечері кудись ішла собі тітонька Гелен, тато читав газету. Ну, міг бути Пітер Волш, а також стара міс Каммінґс, а ще Джозеф Брайткопф був обов’язково, бо він приїжджав щоліта, той бідолашний старенький, гостював тижнями, вдавав, що читає з нею німецькою, але насправді грав на піаніно і геть без голосу співав Брамса.
Усе це було тільки тлом для Саллі. Вона стояла біля каміна й говорила своїм чудовим голосом, ніби гладила всіх кожним вимовленим словом, і тато проти своєї волі починав відчувати до неї приязнь (він не міг пробачити їй книжки, яку знайшов промоклою на терасі після того, як дав їй почитати), коли ж раптом вона сказала: «Як прикро сидіти в чотирьох стінах!» — і всі вийшли на терасу, походжали туди-сюди. Пітер Волш і Джозеф Брайткопф завелися про Ваґнера. Вони із Саллі трохи відстали. Відтак біля кам’яної урни з квітами настала найчудовіша мить у її житті. Саллі зупинилася, вирвала квітку і поцілувала її в губи. Увесь світ немов перевернувся! Інші зникли; вона була наодинці з Саллі. І вона відчула, наче їй вручили подарунок, загорнули й наказали берегти, не зазирати всередину — діамант, щось безмежно безцінне, загорнуте, і поки вони гуляли (туди-сюди, туди-сюди), вона розкрила той пакунок чи світло само пропалило обгортку, одкровення, релігійне почуття! — аж тут надійшов старий Джозеф із Пітером:
— Зірками милуємося? — сказав Пітер.
Ніби в темряві в’їхати з розбігу обличчям в гранітну стіну! Це шокувало! Це було жахливо!
І річ не тільки в ній самій. Вона вже давно відчувала, як він дошкуляє і кпить із Саллі, відчувала його ворожість, ревнощі, бажання перешкодити їхній дружбі. Усе це вона бачила, як бачиш довкілля під час спалаху блискавки, а Саллі (ніколи вона нею так не захоплювалася!) галантно продовжила йти далі, була незворушною. Сміялася. Підбила старого Джозефа на розповідь про назви зірок, а він це завжди робив із великим задоволенням і дуже серйозно. Вона стояла поруч і слухала. Чула назви зірок.
— Який жах! — казала собі, ніби знала заздалегідь: щось їй завадить, зіпсує мить щастя.
Усе ж, вона потім багато чим перед ним завинила. Тільки подумає про нього, як пригадує чомусь сварки — мабуть, надто прагнула його схвалення. Мала на нього зуб через слова «сентиментальна», «цивілізована», вони завжди її переслідували, ніби він ходив назирці. Книжка — сентиментальна, ставлення до життя — сентиментальне. Можливо, «сентиментально» також думати про минуле. А що він скаже, коли повернеться? Що вона постаріла? Чи скаже він це, чи ж вона сама побачить, що він думає, повернувшись, як вона постаріла. Це правда. Після хвороби вона майже зовсім посивіла.
Коли клала брошку на стіл, їй перехопило подих, наче, поки розмірковувала, чиїсь крижані кігті змогли вп’ястись у неї. Вона ще не стара. Їй іде лишень п’ятдесят другий рік. Ще цілих кілька місяців попереду. Червень, липень, серпень! Майже всі з них цілісінькі, і наче бажаючи спіймати краплину, що падає, Клариса (перейшовши до туалетного столика) занурилась в саме серце миттєвості, зафіксувала її — ось мить червневого ранку, на який тисли всі інші ранки, вона бачить дзеркало, туалетний столик і всі флакончики, а тоді збирає всю себе докупи (коли дивиться в дзеркало) й бачить витончене рожеве обличчя жінки, яка цього вечора влаштовує прийом, обличчя Клариси Делловей, своє власне обличчя.
Скільки мільйонів разів вона бачила своє обличчя, і завжди з невловимим силуваним виразом! Дивлячись у дзеркало, вона стискала губи. Аби надати обличчю завершеності. Такою вона була — закінчена, гостра, означена. Такою вона була, коли робила якесь зусилля над собою, змушувала зібратись докупи всі частини себе, і тільки їй одній відомо, які вони розрізнені, які вони несумісні — лишень для світу зібрані в один центр, в один діамант, в одну жінку, яка сидить у своїй вітальні, що є для когось місцем зустрічі, поза сумнівом, світлою плямою в чиємусь безрадісному житті, можливо, навіть притулком для самотніх; вона любила допомагати молодим людям, і вони їй за це були вдячні; намагалася завжди такою залишатися, ніколи не показувати інших своїх рис — якихось вад, ревнощів, марнославства, підозр, наприклад, з приводу того, чому леді Брутн не запросила її на ланч, що само собою, думала вона (нарешті причісуючи волосся), є нечуваною ницістю! Так, а де сукня?
Вечірні сукні висіли в шафі. Клариса, зануривши руку в їхню м’якість, обережно зняла зелену сукню й понесла до вікна. Вона колись її порвала. Хтось наступив на поділ. На прийомі в посольстві відчула, як сукня тріснула вгорі, там, де складки. Зелене сяє під штучним світлом, зате на сонці втрачає колір. Вона підшиє. Покоївки і так мають купу роботи. Сьогодні саме її одягне. Візьме свої нитки, ножиці — і ще що? — наперсток, аякже, внизу, у вітальні, бо їй ще писати й дивитися, щоб усе йшло більш-менш за порядком.
Дивно, думала вона, спинившись на сходах і збираючись у форму діаманта, в цілісну особистість, дивно, як господиня відчуває настрій свого будинку! Спіраллю здіймалися сходами легкі звуки, шурхання швабри, постукування, цокання, грюкіт, коли відчинялися парадні двері, голос, що переповідав слова знизу, дзенькіт срібла на таці, начищене срібло для прийому. Усе для прийому.
(А Люсі, зайшовши у вітальню з тацею перед собою, ставила на камін величезні підсвічники, срібну скриньку — посередині, повертала кришталевого дельфіна до годинника. Вони прийдуть, стоятимуть, розмовлятимуть манірними голосами, вона також так навчилася, пані й панове. Її господиня найкрасивіша з усіх — господиня срібла, полотна й порцеляни, бо сонце, срібло, зняті з петель двері і хлопці від Румпльмаєра давали їй відчуття якогось досягнення, поки на інкрустований стіл вона клала ніж для розрізання паперу. Дивіться! Дивіться! — казала вона, розмовляючи зі
