Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Людям не можна рубати дерев. Бог є. (Він записав свої одкровення на звороті конверта.) Змінюй світ. Ніхто не вбиває з ненависті. Нехай знають усі (і це записав). Чекав. Слухав. На огорожу навпроти сів горобець, прощебетав «Септімус, Септімус» чотири чи п’ять разів і далі цвірінькав протяжними нотами, свіжо й пронизливо, так щебетав по-грецькому про відсутність злочину, а тоді до нього приєднався ще один горобець, і вони вже разом пронизливо співали довгими грецькими словами з дерев на лузі життя, за рікою, де ходять мертві, про те, що смерті нема.
Ось його рука, а ось — мертві. За огорожею навпроти щось біліло. Але він не наважився туди поглянути. За огорожею — Еванс!
— Що ти кажеш? — запитала зненацька Реція, сідаючи біля нього.
Знову перебила! Завжди мусить усе перебити.
— Подалі від людей, треба негайно піти подалі від людей, — сказав він, підстрибнувши. Он туди, де стільці під деревом, де довгий схил парку лягає зеленого смугою під полотняним куполом блакитно-рожевої імли у височині, де видніється вал оповитих серпанком далеких нерівних будинків, над яким кружляє гомін вулиці, де праворуч дзявкають і завивають сірувато-бурі тварини, що повитягували довгі шиї понад зоопаркову загорожу. Там вони й сіли під деревом.
— Дивись, — благала вона, показуючи на гурт хлопчаків із крикетними битами; один із них усе човгав, крутився на підборі й знову човгав, ніби вдавав блазня з мюзик-холу.
— Дивись, — благала вона, бо доктор Голмс казав звертати його увагу на реальні речі, ходити з ним до мюзик-холу, грати в крикет — адже саме про крикет доктор Голмс казав як про чудову гру на свіжому повітрі, саме ту, що найбільше підходить її чоловікові.
— Дивись, — повторила вона.
Дивись, казало йому невидиме, голосом зверталося до нього, до найбільшого із людей, до Септімуса, щойно перенесеного з життя в смерть, зверталося до Господа, який прийшов оновити світ і простелився покривалом, немов сніговою ковдрою, підвладною тільки сонцю; зверталося до того, чиї страждання триватимуть безконечно, до цапа-відбувайла, до вічного страстотерпця, але ж ні, ні, йому такого не хочеться, він застогнав, відтрутивши від себе помахом руки те вічне страждання, ту вічну самотність.
— Дивись, — повторила вона, бо ж не годиться, аби він сам до себе говорив на людях.
— Ну, дивись, — благала вона. Але на що там дивитися? Кілька овечок. І все.
— А де станція метро «Ріджентс-парк»? Чи не підкажете, як дістатися до станції метро «Ріджентс-парк»? — питала Мейзі Джонсон. Тільки позавчора приїхала з Единбурга.
— Не сюди, он — туди! — пояснила Реція, відтиснувши її набік, аби не побачила Септімуса.
Обоє якісь дивні, подумала Мейзі Джонсон. Та й усе тут дивне. Уперше в Лондоні; приїхала стати на службу до дядька на Ліденголл-стріт, ішла вранці через Ріджентс-парк, аж тут ці двоє таки добряче її налякали: молода жінка, мабуть, іноземка, а чоловік — геть ніякий; тож навіть на схилі віку в її пам’яті раптом зрине, як одного погожого літнього ранку п’ятдесят років тому вона йшла Ріджентс-парком. Мала тільки дев’ятнадцять років, нарешті вирвалася до Лондона, але ж здивували її ці двоє, у яких запитала дорогу, як ця дівчина аж підскочила і як відтрутила її рукою, а чоловік — був геть сам не свій; мабуть, посварилися, мабуть, надумали розлучитися; щось з ними було не теє, це вже напевно; і тепер (вона повернула на Широку алею) усі ці камінні чаші, охайні квіти, дідусі й бабусі, каліки переважно в кріслах на колесах після Единбурга видавалися дуже дивними. І Мейзі Джонсон, приєднавшись до виголубленого вітром товариства, що повільно походжало й неясно поглядало — чистилися на гіллі білочки, фонтанами пурхали горобці в пошуках крихт хліба, переймалися загорожею й одне одним собаки, а м’яке тепле повітря овівало їх і надавало уважному, нездивованому погляду, яким вони дивилися на світ, чогось ексцентричного й заспокійливого, — тому Мейзі Джонсон, певна річ, мало не крикнула «ой!» (бо той молодий чоловік на стільці таки її добре налякав, там точно у них було щось не так).
Жах! Жах! — хотілося їй закричати. (Вона поїхала від батьків, а вони про таке застерігали.)
І нащо вона поїхала? Плакала, вхопившись за прутик залізної огорожі.
Ця дівчина, думала місіс Демпстер (збирала скоринки хліба для білочок і часто обідала в Ріджентс-парку), видно, ще нічогісінько не знає про життя, справді, ліпше бути трохи відважнішою, трохи повільнішою, та й загалом бути трохи поміркованішою у своїх життєвих очікуваннях. Персі пив. Усе ж ліпше мати сина, думала місіс Демпстер. Нелегко в неї склалося життя, тож мимохіть підсміювалась із таких дівчат. Ти вийдеш заміж, бо досить гарна з виду, думала місіс Демпстер. От, вийдеш заміж, думала собі, тоді й дізнаєшся. Варитимеш їсти, ну, і таке інше. А в кожного чоловіка своя натура. Якби знала, що таке мене чекає, то чи й погодилася б вийти за нього, думала місіс Демпстер, і їй дуже хотілося шепнути якесь слово Мейзі Джонсон на вухо, відчути на своєму поморщеному старечому обличчі її поцілунок; хотіла, аби її пошкодували. Бо мала я несолодке життя, думала місіс Демпстер. Чого тільки воно не відняло? І гарне личко, і тонкий стан, і ноги також. (Підібрала під спідницю ґулясті недомірки.)
Гарне личко, думала вона гірко. Усе це пусте, дорогенька. Насправді, найголовніше мати що їсти й пити, жити в шлюбі; погані дні, хороші дні, тут уже не до гарного личка; а скажу тобі ще й таке; Керрі Демпстер не помінялася б своєю долею із жодною жінкою у всьому Кенті! Але благала, аби її пошкодували. Пошкодували за втрачене біле личко. Аби її пошкодувала Мейзі Джонсон, яка стояла біля клумб із гіацинтами.
Ага, аероплан! Хіба ж місіс Демпстер не хотілося побачити далекі краї? Мала племінника, місіонера. Аероплан ширяв і зникав. У Марґіті[15] вона завжди запливала далеко, ну, не так, аби зовсім не було видно берега, проте вона не терпіла жінок,
