Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

той запашний горошок і троянди після закінчення чудового літнього дня з його темно-синім небом, з його дельфінієм, гвоздиками і білими лілеями; ніби настала пора між шостою і сьомою годиною, коли всі квіти — троянди, гвоздики, дельфіній, бузок — зайнялися вогниками: білими, фіолетовими, червоними, густо-оранжевими; кожна квітка, здається, світилася окремим світлом, світилася м’яко, чітко на вкритих імлою клумбах; а як їй подобалися сіро-білі метелики, що кружляли над геліотропом і вечірнім первоцвітом!

Вона почала ходити за міс Пім від дзбанка до дзбанка, вибираючи; дурниці, дурниці, казала собі дедалі спокійніше, неначе ця краса, цей запах, цей колір, а також любов і довіра до неї міс Пім стали хвилею, яка змивала ненависть, змивала потвору, геть усе; підносила її все вище й вище, коли — ой! — на вулиці постріл з пістолета!

— Господи, знову ці автомобілі, — сказала міс Пім, підійшла поглянути у вікно й одразу повернулася, вибачливо всміхаючись, із запашним горошком у долонях, ніби ті автомобілі, ті шини автомобілів були цілком її провиною.

Гучний вибух, від якого місіс Делловей аж підскочила, а міс Пім кинулася до вікна з вибаченнями, пролунав від автомобіля, що увіткнувся носом у тротуар якраз під вітриною крамниці Малберрі. Перехожі, які, певна річ, зупинилися і приглядалися, встигли мигцем розгледіти дуже поважне лице на тлі сизої оббивки, бо чоловіча рука одразу затягнула шторку, і вже ніхто нічого не бачив, окрім сизого квадрата.

Але тієї ж миті розповсюдились чутки від середини Бонд-стріт до Оксфорд-стріт в один бік, аж до парфумерії Аткінсона в інший бік, і розходились невидимо, нечутно, стрімко, як хмара затінює пагорби, і так само раптово ще хвильку тому цілком розгублені обличчя стали стриманими та спокійними. Тепер таємниця черкнула їх своїм крилом, вони зачули голос влади; усюди витав дух поклоніння із зав’язаними очима й роззявленим ротом. Але ніхто не знав, чиє обличчя майнуло. Принца Валлійського? Королеви? Прем’єр-міністра? Чиє це було обличчя? Ніхто не знав.

Едґар Дж. Воткісс з кільцем намотаного свинцевого дроту на руці сказав досить гучно, звісно, жартуючи;

— То прим’єрска машена.

Септімус Воррен-Сміт, який виявив, що не може пройти, почув його.

Септімус Воррен-Сміт, років тридцяти, блідолиций, носатий, у коричневих туфлях і благенькому пальті, з такою тривогою в карих очах, що вона передавалася навіть геть незнайомим людям. Світ замахнувся батогом — на кого він опуститься?

Усе зайшло в глухий кут. Гуркіт двигунів звучав, мов нерівний пульс в усьому тілі. Сонце стало нестерпно гарячим, бо автомобіль зупинився біля вітрини крамниці Малберрі; літні леді на горішньому поверсі автобусів розкрили свої чорні парасольки; то тут, то там з легким шурхотом зринали зелені та червоні парасольки. Місіс Делловей, підійшовши до вікна з оберемком запашного горошку в руках, визирнула зі своїм маленьким рожевим личком, зморщеним від цікавості. Усі дивилися на автомобіль. Септімус також дивився. Зістрибнули хлопчаки з велосипедів. Вуличний затор робився дедалі більшим. А тут стояв автомобіль із запнутими шторками, а на шторках — дивний малюнок, схожий на дерево, як здалося Септімусові, а те, що загальна увага була прикута до єдиного осердя, наче до якогось страховиська, яке вже, мабуть, піднялося до поверхні й ось-ось вирветься полум’ям, не на жарт його жахало. Світ дрижав, хитався і погрожував спалахнути огненними язиками. Це я загороджую шлях, думав він. Хіба ж не на нього зиркають і показують пальцями; хіба ж не його притисли, прикували для чогось до тротуару? Але для чого?

— Ходімо, Септімусе, — сказала його дружина, маленька жінка з великими очима на блідому, загостреному донизу обличчі, італійка.

Проте Лукреція і сама не могла відірвати погляду від автомобіля і трьох деревець на шторках. Невже це королева? Королева їде на закупи?

Шофер щось відчиняв, повертав, зачиняв, а тоді сів на своє місце.

— Ходімо, — сказала Лукреція.

Але її чоловік, позаяк вони були одружені вже чотири чи п’ять років, аж сіпнувся, аж здригнувся:

— Та добре! — відповів так сердито, ніби вона відірвала його від чогось важливого.

Люди точно помітять, люди обов’язково побачать. Люд, думала вона, дивлячись на юрбу, що вп’ялася поглядами в автомобіль; англійський люд зі своїми дітьми, кіньми й одягом, яким вона по-своєму захоплювалась; але тепер вони стали «людом», бо Септімус сказав: «Я вб’ю себе»; жахливі слова. А якби хтось почув? Вона подивилась на юрбу. Допоможіть, допоможіть! — хотілося крикнути хлопчакам з крамниці м’ясника і жінкам. Допоможіть! Лишень минулої осені вони із Септімусом стояли на Ембанкменті під одним плащем, Септімус читав газету, замість того, щоб із нею балакати, тож вона вихопила в нього газету й розсміялася просто в обличчя старому, який їх бачив! Біду не виставляють напоказ. Треба відвести його до парку.

— Зараз ми перейдемо, — сказала вона.

Вона мала право на його руку, хай і без почуттів. Він мусить до неї, такої простої, імпульсивної, двадцятичотирирічної, без друзів в Англії, яка заради нього покинула Італію, ставитися ліпше.

Автомобіль із запнутими шторами в ореолі незбагненної таємничості рушив до Пікаділлі, досі під уважними поглядами, досі торкаючись облич по обидва боки вулиці тим самим темним подихом благоговіння чи то до королеви, чи до принца, а чи до прем’єр-міністра, ніхто не знав. Тільки троє людей і лише на кілька секунд побачили те обличчя. Навіть стать тепер викликала суперечки. Зате не було найменшого сумніву, що там сиділа якась величність, і та величність, захована за шторками, прямувала по Бонд-стріт на відстані витягнутої руки від звичайних людей, яким уперше й востаннє пощастило стояти поруч зі славою Англії, тривким символом держави, який обов’язково впізнають допитливі дослідники старожитностей, пересіваючи руїни часу, коли Лондон поросте травою, коли всі ті, хто сьогодні, в оцю середу, цієї вранішньої пори, так квапляться тротуарами, стануть кістками, іноді з обручками у товщі пороху й золотими коронками на нечисленних зогнилих зубах. Обличчя в автомобілі навіть тоді впізнають.

Мабуть, це королева, думала місіс Делловей, виходячи з крамниці Малберрі з квітами; сама королева. І на мить вона набула надзвичайно гідного вигляду, стоячи на осонні біля квіткового магазину, поки повз неї повільно проїжджав автомобіль із запнутими шторками. Це королева їде до одного зі шпиталів; це королева їде на відкриття доброчинного розпродажу, думала Клариса.

Тиснява для такої вранішньої пори виявилася просто неймовірною. «Лордз», «Аскот», «Герлінґем»[8], що це було? Вона дивувалася, чому дорогу перекрили. Британці середнього класу, які сиділи до неї боком на другому поверсі автобусів з пакунками і парасолями, так, навіть у хутрі, і це в таку спеку, видавалися Кларисі сміховинними, немислимими; і саму королеву затримували; сама