Скляні бджоли - Ернст Юнгер

Ернст Юнґер

Скляні бджоли

1

Коли нам було кепсько, нас виручав Твіннінґс. Я сидів у нього за столом. Цього разу я барився надто довго; вже давно треба було наважитися й піти до нього, проте злидні позбавляють нас сили волі. Отак тиняєшся кав'ярнями, поки є ще якийсь дріб'язок у кишені, а потім не вилазиш із дому і витріщаєшся на стелю. Смуга невдач ніяк не хотіла закінчуватися. У мене ще був один костюм, в якому можна було з'являтися на людях, але коли я був на публіці, то, сідаючи, не мав закидати ногу за ногу — взуття було таке стоптане, що підошви аж світилися. За таких обставин людина надає перевагу самотності.

Твіннінґс, з яким я служив у легкій кінноті, був природженим посередником і взагалі люб'язною людиною. Він уже не раз виручав мене порадою, як і інших товаришів по службі. Він мав добрі зв'язки. Вислухавши мене, він дав мені зрозуміти, що я можу розраховувати лише на таку роботу, яка відповідає моєму становищу, тобто на таку, яка має який-небудь недолік. Це було цілком справедливо, мені не випадало бути перебірливим.

Ми товаришували, хоча це мало про що говорить, оскільки Твіннінґс товаришував майже з усіма людьми, яких знав, окрім тих, з якими якраз розсварився. Він умів вести справи. Його відвертість я не сприймав як образу; радше було таке відчуття, ніби ти на прийомі у лікаря, який тебе ґрунтовно обстежує й утримується від дурних зауважень. Він узявся за полу мого піджака й промацав тканину. Я помітив на ній плями, так ніби мій зір раптом загострився.

Потім він перейшов до деталей моєї справи. Я вже був не молодим, і хоча встиг побачити світу, та варто було визнати, що похвалитися мені було особливо нічим. Найкращими посадами були ті, де можна було задурно одержувати найвищу платню, а всі тобі за це заздрять. Та хіба ж я мав таких родичів, які могли роздавати престижні посади, як ото тесть малого Пауля Доманна, який будував локомотиви й під час сніданку заробляв більше, ніж за рік одержували ті, хто гарував у будні й у вихідні? Що більшими є об'єкти посередництва, то менше з ними мороки: локомотив легше продати, ніж пилосос.

У мене був дядько-сенатор. Але він уже давно помер, ніхто про нього більше не пам'ятав. Мій батько був державним службовцем і все своє життя прожив у спокої, а невеличку спадщину, яку він залишив, ми вже давно проїли. Моя дружина була незаможною. Не надто розженешся, маючи в активі мертвого сенатора і дружину, яка сама відчиняє двері гостям.

Потім ще були посади, на яких ледь не задурно треба було добряче попотіти. Ходити по квартирах та пропонувати холодильники чи пральні машини, аж поки не почнеш боятися вхідних дверей. Або ж слід було доскіпуватися до старих приятелів, ходити до них у гості й підступно втюхувати їм мозельське вино або страхові поліси. Твіннінґс із посмішкою відкинув ці варіанти, за що я був йому дуже вдячний. Він міг би поспитати мене, чи я вивчився на щось краще. Він знав про те, що я займався приймальним тестуванням танків, але йому було також відомо, що там я потрапив до чорного списку. До цього я ще повернуся.

Окрім того залишалася робота, пов'язана з ризиком. Вона давала добрий заробіток і сите життя, але неспокійний сон. Твіннінґс описав мені кілька таких місць, мова йшла про охоронну службу. Адже хто тільки сьогодні не має власної служби безпеки? Часи були непевними. Слід було захищати життя та власність, охороняти земельні ділянки й транспорт, убезпечувати себе від шантажу та розбійних нападів. Порівняно з філантропією динаміка росту нахабства все одно була більшою. Досягнувши певного рівня популярності, годі було покладатися на громадські служби, а слід було тримати батога у себе вдома.

Але й тут пропозицій було набагато менше, ніж попиту. Хороші місця вже були зайняті. Твіннінґс мав багато друзів, але для колишніх вояків настали кепські часи. Приміром, була така собі леді Бостен, неймовірно багата і ще молода вдова, яка постійно непокоїлася за своїх дітей, особливо після того, як було скасовано смертну кару за викрадення дітей. Але Твіннінґс уже забезпечив її охороною.

Потім ще був один нафтовий магнат Престон, якого охопила манія конярства. Він буквально закохався у свою стайню, немов давній візантієць, став справжнім гіпоманом[1] і не шкодував ніяких грошей, щоб задовольняти свою пристрасть. Коні жили в нього, наче напівбоги. Кожен намагається обрати свій профіль, а Престон вирішив, що коні пасують тут краще, ніж цілий флот танкерів та ліс бурових веж. Завдяки коням до його дому почали учащати князі. Та водночас було чимало клопотів. У стайні, під час перевезень та на іподромі слід було пильнувати за кожним. Постійно треба було хвилюватися через можливу змову жокеїв, заздрість інших конелюбів або через високі суми закладу. Жодну оперну діву не охороняли так пильно, як коня, що мав здобути великий приз на перегонах. Це було місце для колишнього кавалериста, для чоловіка, що мав би пильне око та не був байдужий до коней. Але на цьому місці вже сидів Томмі Гільберт, який устиг перетягти туди півескадрону. Престон беріг його як зіницю ока.

У Рон Пуа одна заможна шведка шукала приватного охоронця. Вона мала їх уже багато, оскільки постійно боялася за свою цноту. На тих охоронців, які найретельніше виконували свої функції, гарантовано чекав огидний скандал. До того ж це місце не годилося для одружених.

Твіннінґс називав різні місця роботи, ніби шеф-кухар, який перелічує викреслені з меню смачні страви. Всі посередники мають таку звичку. Він хотів збудити в мені апетит. Нарешті він перейшов до доступніших пропозицій, та можна було побитися об заклад, що кожна з них мала якісь приховані вади.

Мова зайшла про Джакомо Цаппароні, ще одного з тих людей, які полюбляли смітити грішми, хоча його батько перейшов до нас через Альпи із самим лише ціпком. Не було газети, часопису чи екрана, де б не фігурувало це ім'я. Його заводи розташовувалися зовсім неподалік, він став справжнім монополістом завдяки чужим,