Скляні бджоли - Ернст Юнгер
— А у кого в наш час немає гріхів? Може, хіба що у тебе, оскільки ти завжди був чемним песиком. Та ще у тих, хто у війну і в мирний час ухилялися від відповідальності.
Твіннінґс засміявся.
— Не хвилюйся, Ріхарде, ми знаємо, що в тебе є кілька родимих плямок. Та різниця полягає в тому, що твої грішки правильні.
Він має це знати, адже сам засідав у суді честі, який розглядав мою справу, — не в першому, коли мені приписали підготовку до державної зради після того, як мене засудив військовий трибунал. Про те і те я дізнався лише в Астурії, що було й добре. Ні, я маю на увазі другий суд честі, який відновив моє звання. Але що то вже за суди честі, з отим словом «честь», яке стало надто вже підозрілим?
Отже, мене реабілітували такі люди, як Твіннінґс, який недаремно переховувався у своїх англійських родичів. Власне, він мав би понести за це відповідальність. Але, дивним чином, у моїх паперах вирок так і залишився. Уряди міняються, а папери залишаються незмінними. Парадокс полягав у тому, що в державних реєстрах той факт, що я ризикував ради нього головою, водночас був непорушно зафіксований як зрада. Коли спливало моє ім'я, то у відомствах бюрократи, які зайняли свої стільці лише завдяки мені й таким, як я, з відразою кривили обличчя.
Треба визнати, що окрім цієї великої справи у моїй справі було ще декілька дрібниць. Йдеться, зокрема, про один жарт, який ми втнули, коли нам було надто добре; а сталося те за часів монархії. А ще був «виклик на двобій». На додачу була справа про «наругу над пам'ятником» — такий собі вираз, який забиває цвях у давні порядки в час, коли пам'ятники перестали ними бути. Ми лише перекинули бетонний блок, на якому було викарбуване якесь ім'я, вже й не пам'ятаю яке. По-перше, ми тоді багато випили, а по-друге, сьогодні нічого не забувається так легко, як імена, які ще вчора не сходили в усіх з уст, та видатні діячі, на честь яких називають вулиці. Вперте бажання ставити їм пам'ятники є просто надзвичайним і часто триває не довше, ніж їхнє життя. Певна річ, усе це мені зашкодило і було геть зайвим. Я неохоче згадував про це. Та інші на такі речі мали бездоганну пам'ять.
Отже, Твіннінґс вважав, що це були «нормальні» судимості. Але мені самому не подобалося, що Цаппароні вважав їх «нормальними». І що це взагалі означає? Це означає, що він шукав когось, хто мав дві личини: не лише солідну, на яку можна спертися, але й іншу. Тобто він потребував когось, хто був солідним, але солідним не до кінця.
Таких людей називають фактотум, майстер на всі руки: людина, з якою можна й коней красти. Це прислів'я, очевидно, походить з часів, коли крадіжка коней вважалася небезпечною, але зовсім не ганебною справою. Якщо вдалося — то була гонорова справа, а як ні — то впійманого вішали на вербі або ж відтинали вуха.
Це прислів'я досить добре відповідало ситуації. Хоча тут була ще й невеличка різниця: Цаппароні шукав людину, з якою можна було красти коней, та сам він був надто великим паном, щоб долучатися до такої справи. Та що з того? Було ще одне прислів'я, яке пасувало до моєї ситуації, а саме: у скрутному становищі чорт жертиме й мух. Тож я сказав Твіннінґсу:
— Гаразд, варто спробувати, якщо ти так вважаєш. Може, він і справді мене візьме. Але скажу тобі як товаришу: на сумнівні справи я погоджуватися не буду.
Твіннінґс заспокоїв мене. Зрештою, я хотів влаштуватися на роботу не до першого-ліпшого, а у компанію світового рівня. Він сьогодні ж таки зателефонує й сповістить мене. Мовляв, у мене непогані шанси. Потім він подзвонив і зайшов Фрідріх.
Фрідріх також постарів: він ішов згорбившись, а навколо його лисини віночком лежало поріділе сиве волосся. Я знав його з давніх-давен, ще коли він приводив до ладу строкатий мундир Твіннінґса. Коли ви приходили в гості до Твіннінґса, то в передпокої зустрічали Фрідріха. Найчастіше у нього в руках був інструмент, що вже давно набув музейного значення, він називався «ґудзикові ножиці». З їхньою допомогою можна було, приміром, начищати ґудзик, не зачіпаючи при цьому тканину навколо нього. До речі, хай там що думали про Твіннінґса як про людину, але те, що його прислужник протримався в нього декілька десятків років, безперечно, свідчить на його користь.
Коли Фрідріх увійшов, його обличчя прояснилося від усмішки. То була гарна мить, мить гармонії, яка поєднала нас трьох. Перед нами промайнув спогад про безтурботну юність. Боже мій, як відтоді змінився світ! Часом я думав, що таке відчуття просто означає наближення старості. Врешті, кожне покоління згадує давні добрі часи. Та в нас йшлося таки про дещо інше, геть інше. То була приблизно така різниця, як служити за Генріха IV[2], Людовіка XIII[3] або Людовіка XIV[4]. Та весь час служба була разом з конем. Але тепер ці шляхетні істоти мусили вимерти. Вони зникли з полів та доріг, з міст і сіл, і ніхто вже не бачив, щоб кіньми йшли в атаку. Скрізь їх замінили автомати. І цьому відповідала зміна, що відбулася у самих людях. Вони стали механічнішими, прогнозованішими, й часто майже не відчувалося, що перебуваєш серед людей. Та часом я ще чув звуки старого: переливи сурми з першими променями сонця, іржання коней, від якого аж завмирало серце. Все це минулося.
Твіннінґс замовив сніданок: тост, шинку з яйцями, чай, портвейн та багато чого іншого. Він завжди ситно снідав, як то часто трапляється у життєрадісних натур. Він страждав набагато менше від жахіть сьогодення, аніж я та подібні мені. Таким людям, як Твіннінґс, навіть не треба робити великих поступок, все одно вони потрібні всім, вони успішно переживають будь-які уряди. Такі люди ставляться до всього серйозно рівно настільки, наскільки це потрібно, і зміни їх майже не зачіпають. Твіннінґс був присутній під час того засідання трибуналу. То була моя доля: на суддівській лаві сиділи люди, через яких я опинився в суді.
Він налив мені червоного вина. Я погамував своє роздратування:
— Твоє здоров'я, наміснику Меркурія.
Він засміявся:
— У Цаппароні ти не житимеш, як приблудний пес. Може, подзвонимо зараз Терезі?
— Дуже люб'язно з твого боку, що ти це запропонував, але зараз вона на закупах.
Чому я не сказав йому,