Скляні бджоли - Ернст Юнгер

Це було б цілком у дусі сучасності. Адже у законах, які вже роками відставали від технічного поступу, було чимало прогалин. Приміром, що таке авторство? Це був радше блиск, який випромінювали найкращі з колективу, ніж особиста заслуга, його не можна було здерти й прихопити з собою. Так само було й з майстерністю, яка розвивалася протягом тридцяти-сорока років за допомогою та коштом фірми. Тут уже була не лише індивідуальна власність. Проте індивід залишався неподільним — хоча, може, й ні? Для всіх цих питань грубого поліцейського розуму було замало. Тож існували посади для довірених осіб, які потребували самостійності в прийнятті рішень. Власне, про суть слід було самому здогадатися — про таке не згадують ні усно, ні письмово. Тут треба було діяти інтуїтивно.

Приблизно таку картину я намалював собі з натяків Твіннінґса. Йшлося про певні варіанти, припущення. Може, він знав і більше, а може, й ні. Зазвичай у таких випадках воліють сказати менше, аніж бовкнути щось зайве. Я й так уже все збагнув: потрібна людина, яка порпатиметься у брудній білизні.

Ця робота була не для мене. Не хочу говорити про мораль, це було б смішно. Я брав участь у громадянській війні в Астурії. За таких подій неможливо залишитися з чистими руками, байдуже, чи ти внизу, чи нагорі, праворуч чи ліворуч. Бруд прилипне й до того, хто триматиметься середини, це вже точно. Там були типи з таким переліком гріхів, що наводили жах навіть на загартованих на сповідях священиків. Та вони й не думали сповідуватися, навпаки, коли збиралися гуртом, то демонстрували чудовий настрій, навіть пишалися, як то мовиться в Біблії, своїми злодіяннями. Людей зі слабкими нервами там недолюблювали.

Але вони мали свої правила. Ніхто з них не погодився б на посаду, яку пропонував Твіннінґс, хай би як сутужно їм велося. Погодившись, вони втратили б своїх товаришів, не змогли б більше сидіти з ними за одним столом, ночувати в одному наметі. Того, хто на таке погодився, обходили б десятою дорогою, при ньому тримали б язик за зубами і, втрапивши у халепу, не зверталися б по допомогу. Навіть у в'язниці чи на галерах людина відчуває цю межу.

Тож коли я довідався про суть справи з Цаппароні та його сутяжниками, я міг би зразу підвестися зі стільця: якби не Тереза, що сиділа дома й чекала на моє повернення. Це був наш останній шанс, на цю зустріч вона покладала великі надії.

Мабуть, я не був створений для того, щоб мати справу з грішми та їхнім діставанням. Меркурій явно не був прихильний до мене. З роками це ставало дедалі очевидніше. Спершу ми жили за виплачену мені вихідну допомогу, а потім почали спродувати речі, але і з цим уже було покінчено. У кожному домі є куток, в якому раніше був божник, а зараз зберігається найцінніше в родині. У нас там стояло кілька призів за перегони та інші речі з вигравіруваними присвятами, деякі з них ще від батька. Нещодавно я відніс їх до ювеліра. Терезі здавалося, що втрата цих речей була для мене болісною. Але це було не так; я був радий їх позбутися. Добре, що я не мав сина і з цими речами було покінчено раз і назавжди.

Тереза вважала, що вона для мене — тягар, це в неї було нав'язливою ідеєю. Та насправді я вже давно мав би взятися за пошук роботи — вся наша халепа була від мого небажання щось змінювати. Це було через те, що робота як така викликала в мене відразу.

Особливо я не міг зносити ролі мученика. Часом я просто шаленів, коли мене сприймали за добру людину. Й саме ця звичка виробилася в Терези; вона упадала коло мене, наче я був святим. Вона бачила мене в хибному світлі. Вона мала би шпетити, лютувати, бити вази, але це було не в її стилі.

Ще в школі я був не дуже охочим до роботи. Потрапивши у скрутне становище, я часто викручувався завдяки тому, що в мене різко піднімалася температура — я знав один спосіб. А коли я лежав у ліжку, мати ставила мені компреси й приносила соки. Мене не бентежив цей обман — навпаки, навіть тішив. Але те, що зі мною, бідолашним хворим, тоді дуже панькалися, мало і свій негативний бік. Я ставав нестерпним, але що краще це мені вдавалося, то більше за мене переживали.

Так само й з Терезою: для мене було нестерпним уявляти, який у неї буде вираз обличчя, коли я, зневірений, прийду додому. Вона це одразу помітить, щойно відчинить двері.

Може, я дивився на справу з надто невигідної перспективи. Я мав купу забобонів, від яких не було жодної користі. Ці забобони припадали пилом всередині мене, як оті срібні призи вдома, які віддзеркалювали мою неприкаяність.

Відтоді, як усе слід було вирішувати на основі угод, які не скріпляли ні клятвою, ні словом честі, вже не існувало ні довіри, ні віри. У цьому світі бракувало дисципліни. Її замінила катастрофа. Всі стали жити в постійному неспокої, коли ніхто нікому вже не довіряв, — і хіба я мав нести за це відповідальність? Я не хотів бути ані кращим, ані гіршим за інших.

Твіннінґс бачив, що я вагаюся, й, знаючи моє слабке місце, промовив:

— Тереза зрадіє, коли ти повернешся з певним результатом.

2

Це нагадало мені той давній час, коли ми проходили військовий вишкіл. Навпроти мене сидів Твіннінґс. Уже тоді в ньому вгадувалося щось від посередника, він з усіма добре ладнав. То були важкі часи, з нами особливо не панькалися. Нашим наставником був Монтерон, перед яким ми завжди почувалися напружено.

У понеділок було особливо кепсько. Це був день розплати, день суду. О шостій ранку ми виходили з важкою головою на кінний манеж. Пригадую, що я часто хотів навмисне впасти з коня, щоб потрапити в лазарет, але якщо кості залишалися цілі, про це не могло бути й мови. На відміну від дому, тут маленькі простуди не мали шансів. Монтерон вважав, що падіння сприяють здоров'ю. Падіння були корисні для підготовки і загартовували коліна.

Наступну годину проводили на манежі, але до цього доходило рідко. Зазвичай Монтерон, а він був майором, з'являвся як архангел у загрозливому чорному, мов гроза, плащі. Звісно, й сьогодні є люди, яких бояться, але вони вже не мають того авторитету. Зараз є просто страх, а тоді, до