Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Усе далі й далі поривався аероплан, аж поки не став яскравою іскоркою, прагненням, згустком, символом (як здавалося містеру Бентлі, що енергійно підстригав газон у Гринвічі) людської душі, її рішучості, думав містер Бентлі, обходячи кедр, вийти поза межі тіла, поза межі свого будинку за допомогою думки — Айнштайн, гіпотези, математика, теорія Менделя, — далі летів аероплан.
І поки жалюгідний, непоказного виду чоловік зі шкіряною валізою стояв на сходинках собору святого Павла й вагався, бо всередині його чекали пахощі, теплий прийом, гробниці та стяги, що звисали над ними, — знаки перемог не над арміями, розмірковував він, але над прикрим духом правдивості, пошуки якого спричинилися до його теперішнього плачевного стану, і навіть більше, собор пропонував товариство, запрошував стати членом суспільства, до якого належали великі люди, заради нього помирали мученики; чому б не увійти, думав він, чому б не покласти цю набиту книжечками шкіряну валізку біля вівтаря, біля хреста — символу того, що здійнялося поза межі пошуків, поза межі запитань і збивання докупи слів, того, що стало духом, безтілесним, примарним — чому б не увійти? — думав він, і поки він вагався, аероплан пролетів над Ладґейт-серкес.
Дивно — довкола тиша. Ніякого звуку понад гулом вуличного руху. Здавалося, якийсь некерований аероплан летить навмання. І ось він уже підіймався вище й вище, прямовисно вгору, ніби в якомусь самовідданому пориві, у захваті, а ззаду йшов густий дим і петлями виводив «І», «Р», «И».
— А на що це вони там усі дивляться? — запитала Клариса Делловей у покоївки, яка відчинила двері.
У залі повіяло холодом склепу. Місіс Делловей піднесла до очей руку, а щойно Люсі зачинила двері й пошелестіла спідницями, відчула себе монахинею, яка зреклася світу, у звичній рясі і з потребою ревного служіння. На кухні насвистувала кухарка. Доносився стукіт друкарської машинки. Це було її життям, і, схиливши голову над столиком у залі, вона підкорилася його впливові, відчула вдоволення й очищення, кажучи собі, коли брала записник із телефонними повідомленнями, що ось такі миті і є бруньками на дереві життя або ж квітами темряви (неначе чудова троянда тільки для її очей розцвіла); ні, жодної миті вона не вірила в Бога, а втім, думала вона, беручи записник, кожен мусить платити вдячністю слугам, аякже, і собакам, і канаркам, а найбільше Річарду, її чоловікові — підмурівку всього: веселих звуків, зелених відблисків, навіть кухарчиного насвистування (місіс Вокер була ірландкою і, бувало, насвистувала цілісінькими днями); кожен мусить платити зі свого таємного сховку чудових миттєвостей, думала вона, беручи записник, коли ж Люсі, стоячи біля неї, спробувала пояснити:
— Містер Делловей, прошу пані…
Клариса прочитала в телефонному записнику: «Леді Брутн хоче знати, чи містер Делловей зможе прийти до неї на ланч».
— Містер Делловей, прошу пані, сказав мені передати вам, що не обідатиме вдома.
— Ой леле! — мовила Клариса, і Люсі, здається, розділила її розчарування (але не муку), відчула ту згоду між ними, зрозуміла натяк, подумала, яка то панська любов, і підсолодила власне майбутнє спокоєм, а тоді, взявши парасольку місіс Делловей, немов священний меч, зронений Богинею після славної звитяги на полі битви, поклала її на підставку.
— Вже не бійся, — сказала Клариса. Вже не бійся влітку спеки; бо потрясіння від того, що леді Брутн запросила Річарда на ланч без неї, змусило її в ту ж мить затремтіти, як тремтить рослина на дні річки, відчувши плюскіт весла, так вона здригнулась, так затремтіла.
Мілісент Брутн, про чиї ланчі ходили легенди, не схотіла її запросити. Жодні вульгарні ревнощі не розлучать їх із Річардом. Вона боялася самого часу і читала на обличчі леді Брутн, ніби на циферблаті, витесаному з безжального каменю, що життя спливає, щороку від нього відсікається по скибці, а його залишок втрачає здатність розтягуватись і вбирати барви, смаки й звуки буття, як це бувало замолоду, коли вона, увійшовши, наповнювала собою кімнату, і часто почувалась так, наче стоїть, якусь мить завагавшись, на порозі своєї вітальні в неймовірній напрузі, ніби нирець перед тим, як пірнути у воду, коли море під ним темніє і світліє, а хвилі погрожують бурею, та наразі ніжно котяться баранцями, тануть і обсипають водорості перлами бризок.
Поклала записник на стіл у залі. Повільно пішла нагору, погладжуючи рукою поручень, немовби покидала прийом, на якому тепер була подруга з її виразом обличчя, її голосом; зачинила двері, пішла і стояла наодинці — самотня постать проти страхітливої ночі, точніше проти погляду цього прозаїчного червневого ранку, ніжного для когось іншого, з палахкотінням трояндових пелюсток; вона знала це, вона це відчувала, коли завмерла на сходах біля відчиненого вікна, яке пропускало звук лопотіння фіранок, гавкіт собак, пропускало, думала вона, раптом відчувши себе всохлою, старою, безгрудою, скрегіт, подув вітру, цвітіння дня крізь двері, крізь вікно, крізь її тіло і розум, який тепер зазнав поразки, адже Леді Брутн, про чиї неймовірно цікаві ланчі ходили легенди, її не запросила.
Ніби монахиня, що зреклася світу, ніби дитя, що досліджує вежу, пішла вона нагору, зупинилася біля вікна, зайшла до ванної. Там зелений лінолеум і вода крапає з крана. Там порожнеча в осерді життя — кімната на горищі. Жінки, мабуть, уже познімали свої багаті убори, опівдні вони вже роздягнуться. Проткнула шпилькою подушечку для голок, поклала свій жовтий капелюшок на ліжко. Простирадла були чистими, білою напнутою смугою лягали від краю до краю. Усе вужчим і вужчим ставало її ліжко. Наполовину згоріла свічка, вона вже майже дочитувала «Мемуари» барона Марбо[16]. Напередодні допізна гортала сторінки про відступ із Москви. Адже парламент засідає дуже довго, тому Річард вмовив її після хвороби спати тут, аби не тривожилася. А їй направду сподобалося читати про відступ із Москви. Він це зрозумів. Тому й кімната на горищі, вузеньке ліжко; вчора не спалося, читала лежачи, але так і не спромоглася розсіяти цноту, яку не втратила попри пологи і
