Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
— Тепер це Гербертове, — сказала вона.
— Тепер я ніколи туди не їжджу, — сказала вона.
Опісля, як на терасі в місячному світлі, коли хтось ніяковіє, бо йому вже нудно, а інший далі сидить мовчки, дуже тихо, сумно дивлячись на місяць, то й він мовчить, човгає ногою, прокашлюється, роздивляється залізний завиток на ніжці стола, рухає листком, але нічого не каже — отак і Пітер Волш тепер робив. Навіщо згадувати давнє, дивувався він. Навіщо змушувати його про це думати? Навіщо змушувати його страждати, коли він і так зазнав від неї пекельних мук? Навіщо?
— А пам’ятаєте озеро? — запитала вона нерівним голосом під тиском емоцій, від яких тьохнуло серце, стиснулося горло і губи задерев’яніли, коли вона промовила слово «озеро». Вона була дитиною і кидала качкам хліб, стоячи поміж мамою і татом, а водночас і дорослою жінкою, яка йшла до батьків, що стояли біля озера, тримала власне життя у своїх руках, і поки наближалася до них, воно більшало й більшало в її руках, аж стало цілим життям, цілковитим життям, і вона поклала його їм до ніг і сказала: «Ось що я з ним зробила! Ось!». А що вона з ним зробила? Ну, насправді, що? Сидить сьогодні вранці й шиє біля Пітера.
Вона поглянула на Пітера Волша; її погляд, пронизавши весь той час і ті емоції, досяг Пітера досить-таки непевно, ліг на нього, затьмарений сльозою, спурхнув і полетів геть, як пташка торкається гілки, спурхує і летить собі ген далеко. Вельми просто витерла сльози.
— Так, — сказав Пітер. — Так, так, так, — сказав він, буцімто вона витягнула щось з глибини назовні, і воно завдало йому відчутного болю, коли підійнялося. Досить! Досить! — хотілося йому закричати. Позаяк він ще був нестарий, його життя ще не закінчилося, аж ніяк. Йому тільки за п’ятдесят. Сказати їй, думав він, чи ні? Ліпше про все відверто розповісти. Але вона надто холодна, думав він, шиє, бавиться з тими ножицями; Дейзі поряд з Кларисою здалася би простачкою. А вона вважає мене невдахою, яким я і є в їхньому розумінні, думав він, у розумінні Делловеїв. Аякже, жодних сумнівів, він — невдаха, порівняно з усіма цими інкрустованими столами, ножами для розрізання паперу і кришталевими дельфінами, підсвічниками, оббивкою на стільцях і старовинними англійськими гравюрами — так, він був невдахою! Мені остогиділо отаке самовдоволення, подумав він, це все Річард, не Клариса; за винятком того, що вийшла за нього заміж. (Зайшла Люсі до кімнати, вносячи срібло, ще більше срібла, а вона навіть дуже нічогенька, струнка, тендітна, думав він, коли та почала розставляти срібло.) І так увесь час! Тиждень за тижнем, ось таке Кларисине життя, а я… подумав він і, здається, аж засвітився: подорожі, їзда верхи, сварки, пригоди, гра в бридж, любовні романи, робота, робота, робота! І він доволі відкрито вийняв із кишені ножик, свій давній з роговою колодкою ножик, який, Клариса могла б заприсягтися, носив останні тридцять років, і міцно стиснув його в кулаку.
Що за дурна звичка, подумала Клариса, отак бавитися ножем. Завжди почуваєшся з ним якоюсь недалекою, пустоголовою торохтійкою. Але я також, подумала вона, вийнявши голку, до себе викликаю — неначе яка королева, чия охорона заснула й залишила свою монархиню беззахисною (аякже, її дуже збентежив його прихід, просто вивів із душевної рівноваги), так, що будь-хто може прийти й побачити, під якою гілкою ожини вона лежить, — кличу на допомогу все, що вмію, усе, що маю і люблю, — чоловіка, Елізабет, словом, себе теперішню, невідому Пітерові, аби завдати ворогові нищівного удару.
— Ну, а що у вас новенького? — запитала вона. Отак перед початком бою коні б’ють копитом, трясуть гривами, блискають крупами, вигинають шиями. Отак Пітер Волш і Клариса, сидячи пліч-о-пліч на блакитній канапі, задирали одне одного. У Пітерові все аж рвалося в бій. Він змобілізував для цього геть усі сили: похвалу з боку інших людей, свою кар’єру в Оксфорді, одруження, про яке вона майже нічого не знала, своє кохання і загалом виконану ним роботу.
— Та мільйони всього! — вигукнув він, бо на нього напирали зібрані ним сили, вони тиснули з одного боку, а потім з іншого і з відчуттям страху та незвичайної бадьорості понесли його на плечах людей, чиїх облич йому вже не було видно, і він підніс руки до скронь.
Клариса сиділа дуже пряма, затамувавши подих.
— Я закоханий, — сказав він, однак не їй, а комусь, хто постав у темряві, до кого не міг доторкнутися, але мусив покласти вінок на її честь у траву серед темряви.
— Закоханий, — повторив він, говорячи тепер досить-таки сухо з Кларисою Делловей, — у дівчину в Індії.
Покладання вінка відбулося. І Клариса, що хоче, хай і робить із цим вінком.
— Закоханий! — сказала вона. І це в його віці той монстр схопив його за краватку-метелик і засмоктав! Його ж бо шия геть схудла, руки червоні, та він на шість місяців старший за мене! Блиснули її очі, але глибоко в душі вона все ж таки відчувала, що він закоханий. Так, саме так, відчувала: він закоханий.
Невтримний егоїзм, який пригнічує все, налаштоване проти нього, така собі річка, що пливе далі й далі, навіть якщо й нема конкретної мети, все одно пливе собі далі; оцей невтримний егоїзм залив її щоки рум’янцем, від чого вона помолоділа, порожевіла, її очі заіскрилися, а вона сиділа із сукнею на коліні, з голкою, із зеленою ниткою, ледь помітно тремтіла. Він закоханий! Не в неї. В якусь молодшу жінку, це вже напевно.
— І хто вона? — запитала.
Тепер цю статую треба зняти з п’єдесталу і поставити між ними.
— На жаль, заміжня, — сказав він, — дружина одного майора в індійській армії.
І з дивною іронічною погідністю він усміхнувся, виставивши перед Кларисою статую в сміховинному світлі.
(Усе ж він закоханий, подумала Клариса.)
— Вона має, — продовжував він розважливо, — двох дітей: хлопчика і дівчинку, а я приїхав до адвокатів порадитися щодо розлучення.
Прошу дуже, думав він. Роби, Кларисо, з ними, що хочеш! Прошу дуже! І з кожною секундою йому здавалося, що дружина майора в індійській армії (його Дейзі) і її
