Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

Випроставшись і крадькома мацаючи свій складаний ножик у кишені, він пустився за жінкою, за тим збудженням, яке навіть спиною до нього обдавало світлом і незримо їх поєднувало, а також виокремлювало його з-поміж інших перехожих, і здавалося, ніби сам випадковий рев вулиці, склавши руки трубою, шепотів його ім’я, але не Пітер, а його пестливе ім’я, яким він називав себе подумки. «Ти», казала йому жінка, тільки «ти», казали її білі рукавички й плечі. Відтак біля крамниці «Дент»[19] на Кокспер-стріт затріпотів на вітрі її тонкий довгий плащ, обгортав її з великою ніжністю й сумовитою лагідністю, ніби руки, що зараз розпросторяться і обіймуть натомлене…

А вона незаміжня, молода, дуже молода, думав Пітер, і червона гвоздика, яку він побачив ще на Трафальґарській площі, світилася в її очах і позначала ще яскравішою барвою її вуста. Чекала біля краю тротуару. У ній вгадувалася гідність. Не була такою світською, як Клариса, чи заможною, як Клариса. Чи вона порядна, подумав він, коли жінка рушила далі. Дотепна, з гострим, як у ящірки, язичком, думав він (треба ж пофантазувати, адже можна дозволити собі трохи вільності), вона стримано дотепна, влучно дотепна, не галаслива.

Ішла далі, перейшла вулицю, він за нею. Тепер найменше йому хотілося, аби вона зніяковіла. Але якби зупинилася, то він би міг сказати: «Ходімо на морозиво», так, він саме так і сказав би, а вона відповіла б також дуже просто: «А що ж, ходімо».

Але поряд із ними на вулиці інші люди, заважають йому, затуляють її від нього. Він не відстає, вона звертає. Щоки зайнялися рум’янцем, насмішка в очах; він — шукач пригод, відважний, швидкий, безстрашний (тільки вчора прибув з Індії), романтичний пірат, і байдуже йому до всіх цих клятих пристойностей, жовтих халатів, люльок і вудочок у вітринах крамниць, байдуже до респектабельності й вечірніх прийомів, до цих чепурних дідусів, що одягають під жилетки білі галстуки. Він — пірат. А вона все йшла і йшла, Пікаділлі, а тоді Ріджент-стріт, попереду нього, її плащ, її рукавички, її плечі доповнювалися облямівкою, мереживом і боа з пір’їн у вітринах, що довершували той дух розкоші й примхливості, спадаючи з вітрин крамниць на тротуар, немов хитке світло ліхтаря спадає вночі на живопліт у темряві.

Хихотячи, вона, прекрасна, перетнула Оксфорд-стріт і Ґрейт-Портленд-стріт, а тоді звернула вниз на якусь вузеньку вуличку, а тепер, а тепер наставав найважливіший момент, бо вона уповільнила ходу, відкрила свою сумочку і — кинувши у його бік, але аж ніяк не на нього, прощальний погляд, що з тріумфом раз і назавжди підсумовував усю ситуацію — вийняла ключ, відчинила двері і все! Кларисин голос промовляв: «Не забувайте, увечері прийом, не забувайте, увечері прийом», — виспівував у його вухах. Будинок, червоний і плаский, з висячими горщиками з квітами, був сумнівної пристойності. От і все.

Ну, зате розважився, таки ж бо розважився, думав він, дивлячись на звислі горщики з блідою пеларгонією. Але вмить усе це розлетілося на друзки атомів — його розвага, бо вона напіввигадана, і він це добре знав, уся ця витівка з дівчиною — лишень вигадка, дівчина — вигадана, як і більша частина нашого життя, думав він, бо ми вигадуємо себе, її вигадуємо, придумуємо якісь чудові забави й навіть багато чого серйознішого. Але що дуже дивно і дуже правильно: ніхто і ні з ким не може всього цього розділити — усе розбивається вщент.

Повернувся, ішов вулицею і шукав, де можна було б посидіти, поки мав час перед відвідинами «Лінкольнз Інн» і панів Гупер та Ґрейтлі. Куди ж йому податися? Та все одно. По вулиці, а тоді до Ріджентс-парку. Його черевики на тротуарі вибивали «все одно»; мав іще багато часу, дуже багато часу.

До того ж був чудовий день. На вулиці пульсом здорового серця билося життя. Без жодних вагань і перебоїв. Плавно, упевнено, точно, пунктуально, безшумно, саме в потрібну мить автомобіль зупинився біля самісіньких дверей. Дівчина в шовкових панчохах, із пір’ям на капелюшку, ефемерна, але не зовсім у його смаку (він уже віддав данину захопленням юності) випурхнула з автомобіля. Поважні дворецькі, рудувато-коричневі чау-чау, зали, викладені чорно-білими ромбами з білими напнутими шторами — усе це крізь розчинені двері Пітер окинув схвальним поглядом. Загалом Лондон — дивовижне досягнення; у цю пору року таки просто цивілізація. Походячи з поважної англо-індійської сім’ї, яка впродовж трьох поколінь займалася справами континенту (дивно, думав він, що я маю до цього якісь сентименти, адже не люблю ні Індії, ні імперії, ні армії), відчував миті, коли цивілізація, навіть ось у таких виявах, була дуже близькою його серцю, немов особиста власність, миті гордості за Англію, за дворецьких, чау-чау, дівчат під охороною. Сміх та й годі, але так воно і є, думав він. Адже лікарі, підприємці і здібні жінки — усі вони квапилися у своїх справах, пунктуальні, пильні, здорові — видавалися йому з усіх поглядів чарівними любими друзями, яким можна довірити своє життя, такими собі своїми людьми, що підкажуть, як жити, і не залишать тебе в біді. Так чи так, доволі непогане видовище, тож він посидить трохи в затінку й покурить.

Ось і Ріджентс-парк. Авжеж. Дитиною я часто гуляв у Ріджентс-парку, пригадував він, але чому це безперестанку повертається до мене дитинство, мабуть, тому, що побачив Кларису, жінки більше живуть минулим, ніж ми, чоловіки, подумав він. Прив’язуються до місць і своїх татусів — жінка завжди пишається своїм батьком. А Бортон був гарним місцем, дуже гарним місцем, але чомусь не міг я ніяк зійтися зі старим, думав він. Одного вечора вони таки посварилися — про щось посперечалися, але про що, вже й не пам’ятав. Здається, про політику.

Так, він пам’ятав Ріджентс-парк, ту довгу пряму алею, невеличкий будиночок, де ліворуч можна було купити надувні кульки, безглузду скульптуру з якимось написом. Шукав вільного місця. Але не хотів (щось хилило на сон), аби надокучали запитаннями про годину. Он старенька сива няня з дитям, яке спить у візку, — найкращий вибір; залишилося тільки сісти на край лавки подалі від няні.

А вона дивна дівчина, подумав він, пригадавши раптом Елізабет, як вона ввійшла до кімнати й стояла біля мами. Так виросла, геть доросла, ну, не красуня, але гарненька; їй не більше вісімнадцяти. Видно, не слухається Клариси. «А ось, до речі, і моя Елізабет» — на, маєш (а чому б не сказати простіше: «Елізабет прийшла»), видно, як і