Місіс Делловей - Вірджинія Вулф
Вони завжди мали цю дивну здатність спілкування без слів. Вона відразу бачила, коли він її осуджував. І тоді робила що-небудь геть очевидне, грала на публіку, лишень би змінити про себе думку, ну, скажімо, вовтузилася з отим псом, але його на таке не купиш, він одразу розкушував Кларису. Не те, аби він їй щось казав, лише сидів із надміру зморщеним чолом. Ось так у них і починалися сварки.
Вона зачинила двері. Він ніби осунувся. Усе, нема жодного сенсу далі любити, далі сваритися, далі миритися, і він самотньо нипав поміж надвірними будівлями, поміж стайнями, дивлячись на коней. (А маєток був доволі скромний; Перрі не відзначалися великою заможністю, але там завжди були конюхи і їхні малі помічники — Клариса любила їздити верхи, — і той старий кучер — як же його було звати? — і та стара няня, бабця Муді чи бабця Ґудді, якось так вони її називали, котру годилося провідати в її маленькій кімнаті з багатьма фотографіями та пташиними клітками.)
То був жахливий вечір! Йому робилося щомиті тоскніше на душі, не тільки через отой випадок, а взагалі. Він не міг зустрітися з нею, не міг їй пояснити, не міг усе залагодити. Всюди тлумилися люди, а вона поводилася так, ніби нічого й не сталося. Ох, і прикру вдачу вона мала — та її холодність, її заклятість — і все те десь глибоко в ній сиділо, в чому він укотре переконався сьогодні вранці, ота непроникливість. Але, Бог свідок тому, він її кохав. Якимсь дивним чином вміла вона грати людям на нервах, візьме й зробить із людських нервів звичайні скрипкові струни, так, саме так.
На вечерю він спізнився, а захотівши з якихось ідіотських міркувань ще більше привернути до себе увагу, сів біля старої міс Перрі — тітоньки Гелен — сестри містера Перрі, яка, так би мовити, головувала за столом. Вона сиділа в білій кашеміровій шалі потилицею до вікна — грізна стара дама, але досить прихильна до нього, бо він одного разу знайшов їй рідкісну квітку, а вона була великим ботаніком, манджала в грубих черевиках із чорною ботанізиркою, закинутою за плечі, по всіх усюдах. Тож він сидів біля неї і не міг навіть слова із себе витиснути. Здавалося, все пролітало повз нього; сидів і їв. А тоді посеред обіду вперше змусив себе поглянути через стіл на Кларису. Вона розмовляла з якимось хлопцем праворуч від себе. І мав раптове одкровення. «Вона вийде за нього заміж», — сказав він собі подумки. Навіть імені його не знав.
Аякже, саме того вечора, якраз того самісінького вечора і з’явився Делловей, а Клариса ще й назвала його «Вікемом»[20], — і з того все почалося. Хтось же його привіз, і Клариса переплутала їхні прізвища. Усім відрекомендовувала його як Вікема. Нарешті він сказав: «Я — Делловей!» — це вперше він побачив Річарда — світловолосого, досить-таки незграбного; він сидів у шезлонгу і бовкнув: «Я — Делловей!». Умить до цього причепилася Саллі й опісля завжди називала його «Яделловей!».
Тоді, у ті дні, його просто терзали всілякі одкровення. А оте — що вона вийде заміж за Делловея — було просто приголомшливе, від якого в нього аж в очах потемніло. Там було щось таке — як би то сказати? — якась легкість у її тоні; було щось материнське, ніжне. Вони говорили про політику. Цілу вечерю намагався почути, про що вони там шепочуться.
Потім, пам’ятає, стояв біля крісла старої міс Перрі у вітальні. Підійшла Клариса зі своїми просто досконалими манерами господині дому й хотіла комусь його відрекомендувати — говорила так, нібито вони й не дуже знаються, і це його страшенно розлютило. Але навіть тоді він захоплювався. Захоплювався її відвагою, наснагою до спілкування; захоплювався її вмінням брати ініціативу у свої руки. «Досконала господиня дому», — сказав він їй, вона ж бо вся наче відсахнулася. А йому цього тільки й треба. Він би зробив невідь-що, лишень би її чимось зачепити після того, як побачив її з Делловеєм. І вона пішла. Його не покидало відчуття загальної змови проти себе: усі сміялися, розмовляли за його плечима. Ось так він і стояв біля крісла міс Перрі, ніби витесаний із каменю, і говорив про дикорослі квіти. Ще ніколи не зазнавав він настільки пекельних мук! Він, мабуть, уже й перестав удавати, що слухає, нарешті прокинувся й побачив доволі стурбований вираз обличчя міс Перрі, навіть обурений, із її витрішкуватими очиськами. Він мало не вигукнув, що не в силі щось почути, бо тут справжнє пекло! Усі почали виходити. Чув, як говорили щось про плащі; про те, що на воді буде холодно, ну, і таке інше. Збиралися кататися на човні в місячному світлі — божевільна витівка Саллі. Чув навіть, як вона описувала місяць. Усі вийшли. Він залишився сам.
— А вам не хочеться з ними? — запитала тітонька Гелен — стара міс Перрі! — вона про все здогадалася. Він обернувся, і тут знову була Клариса. Вона повернулася за ним. Її шляхетність буквально пройняла його наскрізь, її доброта.
— Ходімо ж, — сказала вона. — Всі чекають.
Щасливішим ніколи не почувався! Вони помирилися без жодного сказаного слова. Йшли до озера. Двадцять хвилин абсолютного щастя. Її голос, її сміх, її сукня (щось колихалося, біле, малинове), її настрій, її жага пригод; вона наполягала, щоб усі висадилися на березі й поглянули на острів; злякала курку, розсміялася, співала. І весь час він достеменно знав, що Делловей закохується в неї, вона закохувалася в Делловея, але все це якось не мало значення. Ніщо не мало значення. Вони сиділи на землі й говорили — він із Кларисою. Вони проникали в думки одне одного без найменших зусиль. За хвилю все скінчилося. Він сказав собі, коли сідали до човна: «Вона вийде за нього заміж», — просто
