Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

— Зради Господа Святого, не підходьте! — вигукнув Септімус. Бо він не міг дивитися на небіжчиків.

Але галузки дерев розсунулися. Чоловік у сірому таки до них ішов. Це ж бо Еванс! Але грязюки щось на ньому не видно, нема ран; він геть не змінився. Треба сповістити всьому світові, вигукнув Септімус, піднісши руку (коли небіжчик у сірому підійшов ближче), піднісши руку, немов би який колос, що оплакував долю людей у пустелі на самотині з приставленими до чола руками, із борознами відчаю на щоках, і тепер побачив світло на краю пустелі; воно ширшало і вдарило в темну, як залізо, постать колоса (і Септімус трохи підвівся зі стільця), і з легіонами людей, простертими позаду нього, він, велетенський плакальник, однієї чудової миті раптом отримує по обличчю…

— Але я така нещаслива, Септімусе, — сказала Реція, намагаючись його посадити.

Мільйони заридали, віками вони горювали. Він зараз повернеться, він їм зараз усе розповість, зараз їм усе скаже, зараз, зараз, розповість про цю полегкість, про цю радість, про це дивовижне відкриття…

— Година, Септімусе, — повторила Реція. — Котра година?

Він говорив сам до себе, він здригався, той чоловік, видно, все побачив. Він на них дивився.

— Я тобі зараз скажу котра година, — сказав Септімус, дуже повільно, дуже сонно, загадково усміхаючись. Коли він підводився, усміхаючись чоловікові у сірому костюмі, саме пробило чверть години — за п’ятнадцять дванадцята.

І це називається бути молодим, подумав Пітер Волш, проходячи повз них. Влаштовувати отакі жахливі сцени — бідна дівчина, здається, доведена до розпачу, а ще й полудня нема. Але чого це вони зчепилися, хотів угадати він, що такого міг їй сказати молодий чоловік у плащі, аби ввергнути у такий розпач; що це в них сталося, що обоє настільки сумні і це такого чудового дня? Найцікавіше, коли повертаєшся до Англії по п’ятьох роках відсутності, то принаймні в перші дні все видається дуже дивним, ніби ти цього ніколи не бачив: закохані сваряться через дрібниці під деревом, незвичне домашнє сімейне життя у парках. Ніколи не бачив Лондона настільки чарівним — м’яка далечінь, розкіш, зелень; після Індії справжня цивілізація, думав він, ідучи по траві.

Ця сприйнятливість і вразливість, поза сумнівом, — його загибель. Навіть у своєму віці він, як той хлопець чи скоріш дівчина, мав юнацькі перепади настрою; хороший день, поганий день, без жодних на те причин, був украй пригнічений, коли бачив якусь нечупару, і ставав вельми щасливим від гарненького обличчя. Аякже, після Індії закохуєшся в перше-ліпше обличчя. Якось так посвіжішали, почепурнішали жінки; навіть найбідніша — одягнена вишукано, не так, як п’ять років тому, аякже; і мода тішила його око: довгі чорні плащі, стрункість, елегантність, а відтак цей приємний і, вочевидь, загальний звичай фарбуватися. У кожної, навіть найбільш респектабельної жінки, на щоках ніжні троянди; уста наче вирізьблені; кучері темні, як туш; усюди відчувається смак, мистецтво; але, певна річ, відбулися зміни. І про що ж тепер думають молоді голови? — запитав себе Пітер Волш.

Ті п’ять років — з 1918 по 1923 — відіграли, на його думку, особливу роль. Люди тепер мали інший вигляд. Газети стали іншими. Ось один писака, наприклад, узяв і надрукував у поважному тижневику цілком відверту статтю про вбиральні. Десять років тому ніхто б не наважився відверто писати про вбиральні в поважному тижневику. Або жінки беруть виймають помаду з пудрою і фарбуються на людях. Коли повертався додому, то на кораблі було багато молодих хлопців і дівчат — Бетті і Берті особливо запам’яталися, — фліртували безсоромно, нітрохи не ховаючись; стара мати сиділа, дивилася на все те з плетивом на колінах, спокійна як удав. Дівиця могла стати собі і пудрити носа у всіх на очах. А вони навіть не були заручені, так собі, пустували; і ніхто не ображав нічиїх почуттів. Міцним горішком була вона — ота ціла Бетті — і непогана на вроду. Десь так під тридцять стане чудовою дружиною — вийде заміж, коли прийде час; одружиться з якимось багатієм і житиме у великому будинку під Манчестером.

А хто ж це саме так і вчинив? — запитав себе Пітер Волш, звернувши на Широку алею. Хто вийшов за багатія і живе у великому будинку під Манчестером? Хто писав йому нещодавно довгого, сентиментального листа про «блакитні гортензії»? Побачила блакитні гортензії і згадала про нього, про колишні часи — Саллі Сітон, от хто! Саме Саллі Сітон, від якої ніколи в світі не чекали, що вийде за багатія й житиме у великому будинку під Манчестером, ота несамовита, відчайдушна, романтична Саллі!

Але з усього тодішнього товариства, з усіх Кларисиних давніх друзів — отих Вітбредів, Кіндерлів, Каннінґемів, Кінлох-Джонсів — Саллі, мабуть, була наймудрішою. Вона хоча б намагалася розібратися в чомусь. Вона й розкусила Г’ю Вітбреда — цього пречудового Г’ю — коли ж Клариса і всі решта перед ним падали ниць.

— Вітбреди? — чув він голос Саллі. — А хто такі Вітбреди? Торговці вугіллям. Гендлярі середньої руки.

Вона з якихось причин не терпіла того Г’ю. Казала, що йому в голові тільки його зовнішність. Йому треба було народитися щонайменше герцогом. Але він ще жениться на одній із принцес. Певна річ, Г’ю мав неймовірне, найбільш непідробне, якесь божественне замилування у британській аристократії, чого Пітерові не доводилося бачити більше ні в кому. Навіть Клариса мусила це визнати. Ох, він же був таким милим, таким безкорисливим, навіть не йшов на полювання, лишень би догодити старій матінці, і завжди пам’ятав про дні народження тітоньок, ну, і все таке інше.

Треба віддати Саллі належне, вона бачила його наскрізь. Добре пам’ятає, як одного недільного ранку в Бортоні зчинилася суперечка щодо прав жінок (допотопна тема), коли Саллі раптом втратила самовладання, спалахнула й сказала Г’ю, що він втілення всього найогиднішого в житті середнього британського класу. Сказала, що вважає його винним у долі «тих бідолашних дівчат на Пікаділлі» — отой Г’ю, бездоганний джентльмен, бідолаха Г’ю! — варто було побачити його розгублене обличчя! А зробила вона це навмисно, розповіла йому потім (вони мали звичку виходити на город і обмінюватися враженнями). «Він нічого не читає, нічого не думає, нічого не відчуває», — казала своїм надривним голосом, який трохи перебільшував усе те, що вона хотіла сказати. Хлопці в конюшнях і то людяніші, ніж Г’ю, казала вона. Типовий представник закритої привілейованої школи, казала вона. Ніде у світі, тільки в Британії міг такий виплодитися. Вона чогось була дуже уїдлива; тримала на нього якусь образу. Щось сталося — вже й забув що —