Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

запхавши руки в кишені, мусять щось робити, мусять кимось бути; а щодо всіх отих великих цяць, отих герцогинь і прадавніх сивих графинь, яких він частенько бачив у її вітальні, отих людей, невимовно далеких, на його погляд, від усього того, що хоч трохи важило в житті, то вона відгукувалася з великим пієтетом. Леді Бексборо, якось сказала вона, тримається дуже прямо, вона просто незгинна (так само і Клариса, вона ніколи не гнеться ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова, пряма, як метальний спис, навіть аж трохи занадто пружна). Вона каже, що в них є відвага, яку вона щорік більше поважає. В усьому цьому дуже часто вгадується Делловей, аякже; дуже багато тут від громадянсько-духовного, британсько-імперського, протекціоністсько-урядового духу, який у її особі знайшов благодатний ґрунт. Удвічі розумніша від чоловіка, вона змушена дивитися на речі його очима — також одна із трагедій заміжнього життя. Маючи власний розум, мусить вічно цитувати Річарда — так, ніби комусь складно здогадатися, про що думає Річард, читаючи вранішню «Морнінґ пост»![21] А всі ці прийоми влаштовуються саме заради нього або заради нею ж створеного його образу (насправді, Річард, варто віддати йому належне, був би щасливішим, якби зайнявся рільництвом у Норфолку). Вона перетворила його вітальню на місце зустрічі потрібних йому людей, вона просто геній у цій справі. Не раз і не два був свідком того, як вона брала якогось молокососа, викручувала, націлювала, пробуджувала його й пускала в життя. Навколо неї перетворюється в загальну масу безліч нудних людей. Але раптом — раз, і з’явиться незвичайна людина: іноді митець, іноді письменник, хоча дивний вигляд мали вони в тій атмосфері. А за всім стояв взаємопов’язаний ланцюжок усіляких зусиль, візитівок і вміння бути до людей доброю, біганина з букетами квітів і невеличкими презентами; такий-то їде до Франції — йому потрібна надувна подушка; скільки клопоту завдають такі завдання, ота безкінечна метушня, яку постійно підтримують жінки її кола; але робила вона все щиро, від внутрішньої природної потреби.

Як не дивно, але вона була одним із найзапекліших скептиків, яких він коли-небудь бачив, і можливо (це теорія, яку він придумав, аби пояснити собі Кларису, іноді дуже прозору, а в інших випадках геть незбагненну), можливо, вона казала собі: оскільки ми — приречена раса, прикована до корабля, що тоне (колись дівчиною зачитувалася Гакслі і Тиндалем[22], що полюбляли отакі морські метафори), і навколо нас усім кінець, то принаймні виконуймо свою роль і полегшуймо страждання своїм побратимам-в’язням (знову Гакслі), прикрашаймо темницю квітами й надувними подушками, будьмо, наскільки це можливо, пристойними. Не вийде в тих негідників, у тих богів так, як їм хочеться, — у її розумінні боги не пропускають жодної нагоди завдати людині болю, не цураються нічого, лиш би хоч чимось зашкодити людині, лиш би хоч трохи зіпсувати її життя, але дуже вже вибиваються з колії, коли хтось поводиться як леді. Почалося це в Клариси після смерті Сильвії — одразу після тієї сумної історії. Так, побачити, як падає дерево і на твоїх очах убиває рідну сестру (цілковита провина Джастіна Перрі — усе через його недбальство), оту ще зовсім малу дівчинку, найобдарованішу серед них, як завжди казала Клариса, виявилося достатньо великим враженням для появи озлоблення. Опісля вона, може, і зм’якла, але тоді вважала, що нема ніяких богів, а значить, нема кого винити; звідси й бере початок її атеїстична релігія вчинення добра заради самого добра.

Звісно, вона дуже любила життя. Життєлюбність була закладена вже в самій її вдачі (хоча ніхто нічого не знав достеменно, вона всього не виказувала; це ж бо тільки її ескіз, як часто любив казати він, адже навіть йому після стількох років не вдавалося до кінця збагнути Кларису). Хай там як, але злоби в ній не було; не було також тієї моральної цноти, яка надзвичайно відразлива в хороших жінках. Вона тішилася, по суті, усім. Якщо піти з нею на прогулянку до Гайд-парку, то це могла бути клумба тюльпанів чи дитя у візочку, або візьме вона отак, без роздумів, і щось придумає геть незвичайне. (Мабуть, почала б розмову з тими закоханими, що сварилися, якби побачила, що їм погано.) Мала прекрасне чуття до комедії, але потребувала довкола себе людей, їй завжди були потрібні глядачі, аби продемонструвати свій дар, і, як наслідок, вона розтрачувала час за обідами, вечерями, влаштовувала нескінченні прийоми, городячи дурниці, кажучи багато чого бездумно, затупляючи гостроту свого розуму, утрачаючи здатність розрізняти. Вона, бувало, сидить на чолі стола й докладає величезних зусиль, аби догодити якомусь йолопу, що може бути корисним для Делловея — вони знають найжахливіших зануд на світі — а ввійде Елізабет — і все розступається перед коханою донею. Коли минулого разу він заходив до них, то вона вчилася в школі в якомусь там класі, така круглоока, блідолиця дівчина, геть не схожа на маму, мовчазне, флегматичне створіння, сприймала все довкруж себе як належне, дозволяла матері трохи поцяцькатися з собою, а тоді казала: «Можна я вже піду?» — немов чотирирічне дитя; іде, пояснювала Клариса з тією сумішшю втіхи й гордості, до якої її спонукав, здається, сам Делловей, іде грати в хокей. А тепер Елізабет уже, мабуть, «виходить у світ», вважає його старим задрипанцем, насміхається з материних друзів. Ну, і нехай. Що хорошого в старості, думав Пітер Волш, виходячи з Ріджентс-парку, тримаючи капелюх у руці, так це те, що пристрасті залишаються тими ж пристрастями, але ти — нарешті! — відчуваєш у собі певну силу, яка додає тобі великого натхнення у житті, — силу скористатися досвідом і все повільно розглядати, обертаючи на світлі.

Аж страшно про це казати (він знову надів капелюх), але тепер, у віці п’ятдесяти трьох років, люди не вельми потрібні. Вистачає самого життя, кожної його секунди, кожної його краплини — ось тут, у цю мить, тепер, на сонці у Ріджентс-парку, цього йому досить. Аж забагато. Тепер, коли маєш отаку силу, то й усього життя забракне, аби сповна насолодитися цим натхненням, аби отримати кожну унцію задоволення, зрозуміти кожен відтінок значення, бо те й те стало набагато ґрунтовнішим, ніж раніше, і набагато менш особистим. Тепер просто неможливо, аби він знову зазнав страждань, схожих на ті, яких він зазнав колись через Кларису. Упродовж годин поспіль (Господи, як добре, що можна сказати і ніхто не почує!), упродовж годин, навіть днів поспіль він тепер не думає про Дейзі.

А чи, може, він далі закоханий у Кларису,