Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

коли так ясно пам’ятає ті страждання, ту муку й незвичну тугу тих днів? Але тепер усе перемінилося, все стало значно приємнішим — річ у тім, що тепер вона закохана в нього. Тому ж то, мабуть, коли корабель відчалив, він і відчув неймовірну полегкість, нічогісінько не хотілося, лишень побути на самоті; тільки дратувався, коли знаходив у своїй каюті її знаки уваги — сигари, записки, плед. Кожен чесний чоловік вам у цьому зізнається: після п’ятдесяти вже не потрібно людей, після п’ятдесяти вже не хочеться казати жінкам, які вони гарні, і це підтвердить більшість чоловіків, яким за п’ятдесят, думав Пітер Волш, якщо вони, звичайно, чесні перед собою.

А ще ті дивовижні напади емоцій — вранішні сльози, що це таке? Що подумає про нього Клариса? Та подумає, що він дурень, і вже не вперше подумає. Справжньою причиною були ревнощі. Ревнощі переживуть усі інші людські почуття, думав Пітер Волш, тримаючи складаний ножик на витягнутій руці. Бачиш, зустріла вона майора Орда, пише Дейзі йому в останньому листі; каже це навмисно, він добре знає; каже це, аби викликати в ньому ревнощі; він собі уявив, як вона морщить чоло, думаючи, що б йому такого написати, аби ще більше його дійняти, але все ж таки він страшенно розлютився! Усю цю метушню з приїздом до Англії й відвідинами адвокатів він зчинив не заради одруження з нею, а заради того, щоб не дати їй одружитися з кимось іншим. Ось що його терзало, ось що спало йому на думку, коли він побачив Кларису, настільки спокійну, холодну, настільки зосереджену на своїй сукні чи на чому там; пригадав, як він, старий осел, схлипував і шморгав носом, але ж могла б пожаліти, могла б не доводити його до такого стану. Та жінкам, подумав він і закрив свій складаний ножик, не відомо, що таке кохання. Вони не розуміють, що воно значить для чоловіків. Клариса холодна, як бурулька. Сиділа на канапі поряд, дозволила взяти себе за руку, навіть цмокнула у щоку… Ага, уже перехід.

Якийсь звук привернув його увагу — нестійкий, тремтливий звук, голос, що здіймався без жодного напрямку чи моці, без початку чи кінця, плив кволо і пронизливо, позбавлений будь-якого змісту:

і ум фа ум со

фу сві ту ім о[23]

Голос без віку чи статі, голос прадавнього джерела, що б’є з-під землі; і долинав він з місця навпроти станції метро «Ріджентс-парк», від високої тремтливої фігури, немов із димоходу, із заржавілої помпи, із пошарпаного назавжди безлистого дерева, коли вітер гуляє його віттям і співає:

і ум фа ум со

фу сві ту ім о

і хитається воно, і скрипить, і стогне у вічному пориві.

Крізь усі віки — коли на місці тротуару росла трава й хлюпало болото, крізь віки бивнів і мамонтів, крізь віки тихих світанків пошарпана жінка — бо вона була в спідниці — з правою простягнутою, а лівою притиснутою до себе рукою, стояла й співала про кохання — про кохання, що тривало мільйон років, співала вона, про кохання, що торжествує, і про те, як її милий, що вже століттями лежить у могилі, ішов, наспівувала вона тихо, із нею у травні, але вже віки, довгі як літні дні, що палали, вона добре пам’ятала, саме червоними айстрами, його немає; жахливим серпом зжала смерть ті величезні гори, і тепер, коли вона нарешті припаде до землі, до цієї заледенілої золи своєю сизою і страшенно старою головою, вона благатиме Богів покласти біля неї пучок фіолетового вересу, он там, на високому поховальному місці, яке голублять останні промені останнього сонця; і тоді пишна вистава всесвіту завершиться.

Поки здіймалася старовинна пісня навпроти станції метро «Ріджентс-парк», земля залишалася зеленою і квітучою, хоча пісня лунала з моторошного рота, немов з діри у тій землі, дуже брудної, задернілої корінням і травою; тож пробивалася стародавня буркотлива пісня крізь вузлувате коріння безконечних віків, крізь скелети й скарби, пливла струмком по тротуару вздовж Мерілебон-роуд униз до Юстона, удобрюючи ґрунт і залишаючи вологі плями.

Вона пам’ятала, як в доісторичному травні гуляла зі своїм милим, ця заржавіла помпа, ця пошарпана стара жінка з однією рукою, простягнутою за мідяками, а з другою — притиснутою до себе, яка співатиме і через десять мільйонів років, пам’ятала, як одного разу гуляла в травні там, де тепер хвилюється море, а з ким, уже й не має значення — ага, із чоловіком, так, із чоловіком, що її кохав. Але з плином віків ясність правічного травневого дня затуманилася, яскраві пелюстки квітів укрилися інеєм, мороз їх посріблив; і вона більше нікого не бачила, коли благала (це вона робила зараз дуже чітко): «Поглянь мені у вічі ніжним поглядом», — не бачила ані карих очей, ані темних бакенбардів чи засмаглого обличчя, а тільки якусь навислу примару, до якої вона щебетала зі старечою пташиною жвавістю: «Подай мені руку й дозволь м’яко стиснути» (Пітер Волш не втримався і, коли сідав у таксі, подав бідолашній монетку). «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?» — запитувала вона; а кулак притисла до себе і всміхнулася, ховаючи шилінг, і всі допитливі погляди, здавалося, стиралися, а покоління, що проходило повз, — тротуаром товклося безліч люду середніх статків — зникало, як листя, що потім його притлумлюють, і воно, просякнувши вологою, перетворюється на перегній тієї вічної весни…

і ум фа ум со

фу сві ту ім о

— Бідолашна старенька, — сказала Реція Воррен-Сміт, чекаючи на переході.

Нещасна старенька!

А якби вночі пішов дощ? А якби батько чи хтось інший, що знав її за ліпших часів, проходив повз неї і побачив, до чого вона дожилася? І де вона тільки спить?

Бадьоро, майже весело тягнулася невидима нитка звуку вгору, немов дим із комина заміського будинку, обвивала вона чисті верхівки буків і викидала струминку блакитного диму серед найвищих листків. «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?».

Відколи стала нещасною, вже впродовж кількох тижнів Реція надзвичайно вразливо реагувала на все довкола себе, іноді їй хотілося просто підійти до хороших, лагідних людей і сказати: «Добродії ласкаві, я така нещасна»; коли ж побачила стару, що співала: «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?» — то в ній з’явилася впевненість: усе буде добре. Вони йшли до сера Вільяма Бредшоу, навіть його ім’я милозвучне, він одразу вилікує Септімуса. Ось стоїть пивоварів віз, у хвостах сірих коней стирчить солома; он —