Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

На весла сів Делловей. Мовчав. Якимось незрозумілим чином, коли він скочив на велосипед, аби проїхати двадцять миль лісом по звивистій доріжці, і перед тим, як зникнути за поворотом, помахав їм рукою, стало очевидним: він усе це відчуває інтуїтивно, сильно, глибоко: ніч, романтику, Кларису. Він її заслужив.

А сам він був просто до смішного наївним. Його вимоги до Клариси (він тепер усе добре розумів) були сміховинними. Хотів неможливого. Влаштовував жахливі сцени. Вона, мабуть, усе одно прийняла б його пропозицію, якби він не був настільки недоладним. Так і Саллі вважала. Ціле літо писала йому довгі листи, вони про нього говорили, вона його похвалила, а Клариса розплакалася! Шалене літо — листи, сцени, телеграми, прибуття до Бортона рано-вранці, вештання під будинком, допоки встануть слуги, жахливі розмови tête-à-tête зі старим містером Перрі за сніданком, грізна та добра тітонька Гелен; Саллі весь час його витягувала на слово до саду; Клариса в ліжку з головним болем.

Заключна сцена, моторошна сцена, що, на його думку, означала найбільше в його житті (може, це й перебільшення — але саме так воно виглядало тепер), сталася о третій годині пополудні дуже спекотного дня.

Усе почалося з дурнички — Саллі за обідом сказала щось про Делловея, назвавши його «Яделловей», після чого Клариса наїжачилася, почервоніла, як це з нею буває, і виплеснула: «Уже наслухалися твого дурного жарту». І більше нічого, але для нього це все одно, якби вона сказала: «Я тільки забавляюся з тобою, а з Річардом Делловеєм у мене все серйозно». Так він її зрозумів. Ночами не спав. «Треба якось із цим покінчити, так чи інак», — сказав він собі. Через Саллі надіслав їй записку, просячи зустрітися біля фонтана о третій. «Маю щось важливе запитати», — приписав укінці.

Фонтан був посеред невисоких кущів, далеко від будинку, довкола гущавінь, дерева. Туди вона й прийшла, навіть трохи зарано, і вони стояли обабіч фонтана, із випускного отвору якого (забився) безперестанку сочилася вода. Як тільки побачене тоді відклалося в пам’яті! Наприклад, той яскраво-зелений мох.

Вона стояла нерухомо.

— Скажіть мені правду, скажіть мені правду, — промовляв він раз за разом. Здавалося, чоло його розтріскається, вибухне. Вона зіщулилася, закаменіла. Стояла нерухомо.

— Скажіть мені правду, скажіть мені правду, — повторював він, коли ж раптом вигулькнула голова старого Брейткопфа з газетою «Таймс», витріщився, роззявив рота й пішов собі геть. Обоє стояли нерухомо.

— Скажіть мені правду, — повторив він. Відчував, що наразився на щось фізично дуже тверде, неподатливе. Була як залізо, як кремінь, із непохитною волею. А коли вона сказала: — Годі вам. Годі. Це кінець (і то тільки тоді, коли він зі сльозами на щоках говорив, може, й годинами поспіль, як йому тоді здавалося), то вона ніби ляснула його по обличчю. Повернулася, залишила його самого, пішла геть.

— Кларисо! — вигукнув він. — Кларисо! — Але вона не озирнулася. От і все. Він поїхав тієї ж ночі. Більше її не бачив.

То було жахливо, кричав, жахливо, жахливо.

А тим часом сонце припікало. Потроху все забулося. Життя не стояло на місці і додавало собі днів. Все ж таки, думав він, позіхаючи й приходячи до тями, Ріджентс-парк не дуже змінився з часу мого дитинства, хіба що білки, — але ж, мабуть, з’явилося щось інше — аж тут мала Еліс Мітчел, що збирала камінці для колекції, яку вони з братиком тримали на каміні в дитячій кімнаті, кинула жменю гравію няні в поділ і, щодуху тікаючи назад, налетіла на ноги якоїсь пані. Пітер Волш засміявся.

Але Лукреція Воррен-Сміт казала собі: от лишенько, чому я маю мучитися? — питала вона себе, ідучи по широкій доріжці. Ні, я більше не витримаю, казала вона, покинувши Септімуса, який уже й Септімусом не був, виголошуючи ці безглузді, жорстокі, злосливі речі, говорячи сам із собою, он там, на лавці, з покійником говорить; аж тут дитя щодуху набігло на неї, ляпнуло на землю й розплакалося.

Аж легше стало. Поставила дівчинку на ніжки, обтрусила її сукеночку й поцілувала.

Вона нічого поганого не робила, любила Септімуса, була щасливою, мала чудовий дім, де її сестри досі живуть, роблять капелюшки. Чому вона має так мучитися?

Дитя побігло назад до няні, і Реція бачила, як няня сварила дівчинку, втішала її, а потім узяла на руки, відклавши плетіння, і добросердий на вигляд дядечко дав їй свій годинник, аби вона подула, і кришка відчинилася — але до чого вона тут? Чому було не залишитися в Мілані? Навіщо оці муки? Навіщо?

Похитувалася від сліз широка доріжка, няня, дядечко в сірому, дитячий візочок, підіймалися й падали перед її очима. Ось так хитатися через злого мучителя і є її доля. Але чому? Вона як та пташка, що заховалася під тоненьким листочком, поворухнеться листок — і пташка погляне на сонечко; хрусне десь гілка — вона й злякається. Геть беззахисна, оточена височезними деревами, великими хмарами байдужості світу, зовсім беззахисна, терпить муки; і чому вона так страждає? Чому?

Насупила брови, тупнула ногою. Мусить вертатися до Септімуса, бо вже майже пора йти їм до сера Вільяма Бредшоу. Треба вернутися і сказати йому, треба вернутися до нього, бо він сидить на зеленому стільчику під деревом і говорить сам із собою або з тим небіжчиком Евансом, якого вона бачила тільки одного разу в крамниці. Був тихий хороший чоловік, найліпший друг Септімуса, загинув на війні. Але на війні таке стається. Усі мають друзів, що загинули на війні. Усі від чогось відмовляються, коли одружуються. Вона покинула дім. Приїхала сюди, у це страхітливе місто. А Септімус узявся думати про жахливі речі, і вона б так змогла, якби схотіла. А їй із ним уже непереливки. Каже, що за стіною в спальні чути якісь людські голоси. Місіс Філмер вважає його дивакуватим. Уже всяка всячина йому привиджується: недавно бачив голову старої жінки в листі папороті. Але ж може бути щасливим, коли хоче. Їхали в Гемптон-Корт на другому поверсі автобуса й були щасливі. У траві висипали червоні й жовті квітки, як плавучі лампочки, сказав він, і всю дорогу балакав, щебетав і сміявся, вигадуючи всілякі історії. І раптом каже: «А тепер ми покінчимо з життям», вони стояли на березі ріки, і він подивився на воду таким поглядом, який вона бачила в нього, коли повз них проходив потяг чи проїжджав автобус, ніби щось його заворожує; відчула, що він хоче піти від неї, і вхопила його за