Місіс Делловей - Вірджинія Вулф

— О, Люсі! — сказала вона, — срібло вже має добрий вигляд!

— А як, — сказала вона, повертаючи кришталевого дельфіна, аби він стояв прямо, — як тобі сподобалась вистава вчора ввечері?

— О, їм довелося піти раніше! — сказала вона.

— Мали повернутися вже на десяту! — сказала вона.

— Так і не дізналися, чим усе скінчилося, — сказала вона.

— Оце невдача, — сказала вона (адже її слугам було б дозволено затриматися, якщо б вони відпросилися).

— Оце прикрість, — сказала вона і, взявши стару безбарвну подушку з середини канапи, втиснула її в руки Люсі, а тоді, злегка підштовхнувши покоївку, вигукнула:

— Геть забери! Віддай місіс Вокер, скажи, що то від мене подарунок! Забери геть!

А Люсі, зупинившись у дверях вітальні, тримаючи подушку, промовила досить соромливо, трохи зашарівшись, чи не допомогти їй із тією сукнею.

Місіс Делловей відповіла, що й так усе на ній, і без сукенки має досить роботи.

— Але дякую, Люсі, дякую, — казала місіс Делловей, і все примовляла те дякую, дякую (сидячи на канапі зі своєю сукнею на колінах, своїми ножицями і нитками), дякую, дякую, повторювала вона, дякуючи всім своїм слугам за те, що допомагають їй бути ось такою — такою, якою вона хоче бути, — шляхетною, великодушною. Слуги її люблять. Ага, сукня — де ж вона розірвалася? Тепер треба нитку всилити. Улюблена сукня, від Саллі Паркер, чи не остання нею пошита, на жаль, бо вона більше не кравцює, живе в Ілінґу, і якби я мала вільну хвилину, думала Клариса (але звідки, звідки в неї та вільна хвилина), я б поїхала до Ілінга її провідати. Бо вона — особистість, думала Клариса, справжня мисткиня. Завжди вигадувала щось таке незвичайне, але її сукні не були дивакуватими. Їх можна було вдягти, куди хочеш: хоч у Гатфілд, хоч у Букінгемський палац. Вона одягала в Гатфілд і в Букінгемський палац.

Її огорнув спокій, тиша і вдоволення, допоки легенько тягнула вона голкою до самого кінця, збираючи докупи зелені складки, й обережно прикріплювала їх до пояса. Ось так накочуються літнього дня хвилі, перевалюють через край — і спадають; накопичуються — і спадають; і ніби весь світ каже: «От і все», дедалі потужніше, аж поки навіть серце в тілі, що лежить на піску під сонцем, також каже: «От і все». Вже не бійся, каже серце. Вже не бійся, каже серце, перекладаючи свою ношу на море, що зітхає за всі разом узяті печалі, і відновлює, починає, накопичує, дає впасти. І саме тіло слухає, як пролітає бджола, розбивається хвиля, гавкає собака, десь далеко гавкає та гавкає.

— Господи, у двері дзвонять! — вигукує Клариса, затримавши голку. Збуджено прислуховується.

— Місіс Делловей мене прийме, — сказав немолодий чоловік у залі.

— О так, вона мене прийме, — повторив він, відсторонив Люсі дуже ввічливо і швидко побіг по сходах.

— Так, так, так — бурмотів він, підіймаючись нагору. — Вона мене прийме. По п’ятьох роках в Індії Клариса мене прийме.

— Хто це, що це? — питалася місіс Делловей (думаючи, як обурливо вриватися об одинадцятій годині ранку, коли вона готується до прийому), почувши кроки на сходах. Уже хтось торкнувся дверей. Вона сховала сукню, як та діва, що береже цноту й таємниці усамітнення. Уже повернулася мідна ручка. Ось уже й двері відчинилися, і ввійшов… на секунду навіть забула його ім’я! Настільки здивувалася, настільки втішилася і зніяковіла, коли неждано-негадано до неї зайшов Пітер — Волш! (Вона не читала його листів.)

— Як поживаємо? — запитав Пітер Волш, і було видно, що він тремтів, брав її за обидві руки, цілував її обидві руки.

Вона постаріла, думав він, сідаючи. Нічого їй не скажу, думав він, бо вона таки постаріла. Вона дивиться на мене, подумав собі і раптом йому стало ніяково за цілування рук. Він запхав руку в кишеню і вийняв великий складаний ножик, наполовину відкрив лезо.

Точнісінько такий, як був, подумала Клариса, той самий дивакуватий погляд, той самий картатий костюм, щось із обличчям трішки не те, якесь худіше чи, може, сухіше. Але чудовий вигляд, геть такий самісінький, майже не змінився.

— Як чудово знову вас бачити! — вигукнула вона.

Витяг свого ножа. Це так на нього схоже, подумала собі.

Він сказав, що тільки вчора ввечері прибув до міста, одразу й на село збирається поїхати. А як ви поживаєте, як Річард? Елізабет?

— А що це? — запитав він, показуючи складаним ножиком на зелену сукню.

Зі смаком вбраний, подумала Клариса; хоча мене постійно критикує.

Лагодить сукню, як завжди, лагодить сукню, подумав він, увесь час, поки я був в Індії, так і сиділа собі, лагодила сукню, суцільні розваги, суцільні прийоми, походеньки до парламенту і таке інше, думав він і ставав дедалі дратівливішим, дедалі схвильованішим, бо для деяких жінок нема нічого гіршого на світі, як заміжжя, думав він, а ще політика і чоловік-консерватор, як оцей її чудовий Річард. Так і є, так і є, думав він і, клацнувши, склав ножик.

— Річард дуже добре. Річард у комітеті, — сказала Клариса.

Розкрила ножиці й запитала, чи він не заперечує, якщо вона закінчить із сукнею, бо сьогодні має прийом.

— На який я не смію вас запрошувати, — сказала вона. — Мій любий Пітере!

Але як чарівно вона сказала «мій любий Пітере!». Направду все було таке чарівне — срібло, стільці, все таке чарівне!

Чому ж не запросить його на прийом, запитав.

Певна річ, думала Клариса, він тепер феєричний! Бездоганно феєричний! Пригадую, як складно було вирішити — і чому я так вирішила, дивувалася вона, — не вийти за нього заміж того жахливого літа?

— Ніколи б не подумала, що ви прийдете саме сьогодні вранці! — вигукнула вона, склавши руки поверх своєї сукні.

— А пам’ятаєте, — запитала вона, — як лопотіли штори в Бортоні?

— Авжеж, лопотіли, — сказав він і згадав, як вони на самотині снідали разом із її батьком, старий уже помер, він навіть не листувався з Кларисою. Правда, й особисто він не вельми ладнав зі старим Перрі, із тим сварливим, легкодухим старим Кларисиним батьком, Джастіном Перрі.

— Часто шкодую, що не ладнав з вашим батьком, — сказав він.

— Але він нікого не любив… з наших друзів, — сказала Клариса і вже була готова проковтнути язик, аби лише не нагадувати Пітерові про те, що він колись хотів з нею одружитися.

Авжеж, хотів, думав Пітер, це мало не розбило мені серця, думав він; і його здолав смуток, зійшов, як