Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

примушував би чоловіків визнавати свою жінку за дружину і ніколи не покидати її та своїх дітей. Так само зобов’язав би він і жінок; тоді договір став би справжнім шлюбом з погляду релігії і було великим недбальством, що цього не зробили. Гадаючи відвести від себе докори молодого священика, я сказав йому, що все це сталося тоді, коли мене тут не було; що вони вже прожили з ними багато років; що коли це й було перелюбством, то запобігти цьому вже не можна, і тепер уже немає чого робити.

— Сер, — сказав він, — прошу пробачити мені мою вільність. Ви справедливо зазначаєте, що це сталося без вас і ви не повинні відповідати за участь у їхньому злочині. Але не думайте, благаю вас, що ви не повинні зробити все залежне від вас, щоб покласти цьому край. За минуле відповідає той, хто в ньому винний, а відповідальність за майбутнє лежить цілком на вас. Бо, безумовно, тепер від вас, а не від кого іншого, залежить покласти цьому край.

Я досі був такий нерозумний, що неправильно зрозумів його і подумав, що він мав на думці розлучити їх і не дозволити їм жити далі вкупі. Отже, я відповів, що ні в якому разі не можу зробити цього, бо проти мене повстане тоді все населення острова. Він, здавалось, дуже здивувався, що я так неправильно зрозумів його.

— Ні, сер, — мовив він, — я зовсім не хочу, щоб ви розлучили їх, я хочу тільки, щоб ви примусили їх взяти законний і справжній шлюб. Я міг би й сам повінчати їх, і цей обряд був би дійсним також з погляду вашого закону. Можливо, що їх важко буде умовити погодитись на це; та коли навіть ви поєднаєте їх — я говорю про писаний договір, підписаний чоловіком, жінкою та всіма присутніми свідками, — цей шлюб теж буде непорушний перед Богом та людьми і буде визнаний законами всіх європейських держав.

Я здивувався, побачивши в ньому стільки справжнього благочестя та щирої віри, — не кажу вже про незвичайну безсторонність щодо його власної церкви, — таке палке бажання стримати від порушення Божого закону людей, не тільки не близьких йому, а й зовсім незнайомих. Справді, такого благочестя я не зустрічав ні в кого. Згадавши його пропозицію про одруження з допомогою писаного договору, я сказав, що визнаю його міркування правильним і поговорю з ними про це, коли побачу їх. Я не вбачав причин, чому б не повінчатись їм у нього, бо дуже добре знав, що такий шлюб буде визнаний дійсним і законним в Англії, так само як і шлюб з участю одного з наших священиків. Як ми потім зробили, я розкажу далі.

Я попросив указати другу річ, що викликала його незадоволення, і від щирого серця подякував за перше зауваження. Він попередив, що говоритиме так само вільно та просто і сподівається, що я правильно зрозумію його слова. Незважаючи на те, — сказав він, — що мої англійські підданці, як він називав їх, прожили з жінками майже сім років, навчили їх говорити англійською мовою і навіть читати (з цього він робить висновок, що ці жінки — здатні й тямущі), вони й досі не дали їм ніяких знань із християнської релігії, не навчили, що є Бог і служба Божа, не сказали, як треба служити Богові і що їхнє язичество та поклоніння невідомо яким богам — обман і безглуздя.

Це, за його словами, було непрощенне з їх боку недбальство, за яке вони, безперечно, відповідатимуть перед Богом і, можливо, будуть позбавлені змоги навернути жінок до християнської віри. Він говорив з великою теплотою та щирістю.

— Я певен, — казав він, — що коли б ці люди жили в дикій країні, звідки походять їх жінки, дикуни доклали б багато більше зусиль до того, щоб навернути їх до язичества і навчити служити дияволові, ніж будь-хто з них, — принаймні, наскільки я можу судити, — доклав зусиль до того, щоб навчити своїх дружин пізнавати справжнього Бога. А проте, сер, — сказав він, — хоч я й не визнаю вашої релігії, а ви — моєї, ми зрадіємо, побачивши, що слуги диявола та його підданці навчились головних основ християнської релігії, що, нарешті, вони можуть почути про Бога, про Спасителя, про воскресіння мертвих, про майбутнє життя і про все, в що всі ми віримо. В кожному разі, вони тоді будуть ближче до вступу в лоно істинної церкви, ніж тепер, коли одверто віддаються язичеству і служать дияволові.

Я не зміг стриматись: схопив і дуже палко обняв його.

— Як далеко, — сказав я йому, — був я від розуміння найважливішого обов’язку християнина — ставити над усе інтереси християнської церкви і спасіння інших людей! Я майже зовсім не розумів, що значить бути християнином.

— О, сер, не говоріть так, — сказав він, — у цьому ви не винні.

— Ні, — сказав я, — чому ж я не брав цього так близько до серця, як ви?

— І тепер ще не пізно; не поспішайте засуджувати себе, — відповів він.

— Але що ж можна зробити тепер? — спитав я. — Ви бачите, я від’їжджаю.

— Чи дозволите ви мені поговорити про це з цими бідолахами? — спитав він.

— Певна річ, від щирого серця, — сказав я. — Я примушу їх зважити на все, що ви їм скажете.

— Щодо цього, — зауважив він, — то ми повинні віддати їх на ласку Христову. Але ми мусимо допомогти їм, підбадьорити й навчити їх. І якщо ви дасте дозвіл, а Бог — своє благословення, я не маю сумніву, що бідні несвідомі душі будуть прийняті в лоно великої християнської церкви — до тієї ж самої, до якої всі ми належимо — і, може, ще до вашого від’їзду.

— Я не тільки дозволю, але й тисячу разів подякую вам за це, — відповів я.

Тепер я попросив його перейти до третього пункту.

— Ах, — сказав він, — цей пункт такої ж самої природи, і я буду продовжувати, з вашого дозволу, так само просто, як і раніше. Це про ваших бідних дикунів, ваших, так би мовити, підданців. Усі християни, хоч до якої церкви — справжньої або такої, що вважає себе за справжню — вони належать, ставлять або мусили б ставити собі за правило,