Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

що християнство треба поширювати всіма можливими способами і при всякій можливій нагоді. Ідучи за цим правилом, наша церква посилає місіонерів в Індію, Персію та Китай, і наше духовенство, навіть вище, з доброї волі пускається в найнебезпечніші подорожі і оселяється серед варварів та душогубів, щоб навчити їх пізнавати Бога і навернути їх до християнської віри. Зараз, сер, ви маєте нагоду повернути до пізнання справжнього Бога тридцять шість чи навіть тридцять сім бідних дикунів-язичників, і я дивуюсь, як можете ви обминати таку нагоду зробити добро, що варта цілого людського життя.

Я занімів і не мав чого сказати. Я бачив перед собою дух справжньої християнської відданості Богові та релігії, які б не були її окремі принципи. Щодо мене, то раніше я не думав про це, та, гадаю, і не міг думати. Я дивився на цих дикунів як на рабів, яких треба або використати для роботи, або продати в іншу частину світу. Нам треба було позбутись їх, і ми були б дуже задоволені, якби їх перевезли в іншу країну, щоб вони ніколи не побачили своєї власної. Я сказав священикові, що ця розмова хвилює мене, але я не знаю, що відповісти. Він серйозно подивився на мене і побачив, що я дійсно трохи збентежений.

— Сер, — сказав він, — мені дуже прикро, коли сказане мною образило вас.

— Ні, ні, — відповів я, — скорше я сам себе образив. Мене дуже бентежить не тільки те, що я досі не зважав на це, а й незнання, як використати ваші зауваження в моїх теперішніх обставинах. Я їду в Ост-Індію на судні, зафрахтованому купцями, і з мого боку було б великою несправедливістю затримати їх корабель, бо за весь цей час харчування і платня екіпажеві лягли б на його власників. Правда, я умовився, що мені дозволять пробути тут дванадцять днів, а якщо я пробуду довше, то мушу платити три фунти стерлінгів щодня. За такої умови я не повинен перестояти більше за вісім днів, а я простояв тут уже тринадцять. Отже, я не маю змоги братись до цієї справи, якщо не хочу піддати себе небезпеці бути покинутим тут знову.

Він визнав, що я був у дуже складному стані щодо подорожі, але віддавав на мою совість вирішити, чи не варто ризикнути всім, що в мене є, щоб урятувати тридцять сім людських душ. Я не брав цього так близько до серця, як він, і тому відказав:

— Бачите, сер, безперечно, велика річ — бути знаряддям Божої волі і сприяти наверненню тридцяти семи язичників до християнства. Але ви — духовна особа і віддались цій справі, що природно входить до обов’язків, покладених на вас вашим станом. Чому ж ви самі не візьметесь до неї, а пропонуєте мені зробити це?

Тут він повернувся, став переді мною, примусивши мене спинитись, і низько вклонився мені.

— Я щиро дякую Богові і вам, сер, — мовив він, — за заклик до такої святої справи. Якщо ви самі відмовляєтесь від неї і хочете передати її мені, я з великою охотою погоджусь на це і прийму її як нагороду за всі неприємності та випадковості моєї невдалої подорожі, що дала мені змогу взяти участь у такій славній справі. А за те, що ви робите мені честь, покладаючи на мене цю справу, я весь свій вік буду молитись за вас. Крім того, я маю до вас скромне прохання.

— Що саме? — спитав я.

— Ось що: залиште мені вашого слугу П’ятницю, щоб він був у мене товмачем і допомагав мені. Без його допомоги я не зможу говорити з ними, а вони зі мною.

Я був дуже стурбований цим проханням. Я не міг і думати про те, щоб розлучитися з П’ятницею, з багатьох причин. Він був моїм супутником у моїх подорожах, був не тільки відданий мені, а й щиро прихильний до мене, і я вирішив зробити для нього щось значне, коли він переживе мене, на що можна було сподіватись. Далі, я виховував П’ятницю в дусі протестантства, і навертати його тепер до іншої віри значило б збити його з пантелику. Ніколи, поки він живий, він не повірить, що його старий господар — єретик і буде засуджений на вічні муки. Це може перевернути всі його погляди та принципи, і бідолашний, мабуть, знову повернеться до язичества.

Раптова думка вивела мене з цього скрутного становища. Я сказав священикові, що ні в якому разі не хотів би розлучитися з П’ятницею, хоч ця справа, бувши йому дорожчою за життя, мала б бути й для мене важливішою за те, чи брати з собою слугу, а чи розлучитися з ним. З другого боку, я переконаний, що П’ятниця теж не захоче розлучитись зі мною. Примушувати ж його до цього буде явною несправедливістю, бо я казав, що ніколи не покину його, та й він обіцяв і зобов’язався ніколи не кидати мене, хіба що я сам його усуну.

Здавалось, священик дуже засмутився, бо було ясно, що він не зможе приступитись до цих бідних людей, не мавши змоги порозумітися з ними. Бажаючи усунути ці труднощі, я сказав йому, що батько П’ятниці навчився іспанської мови, що її, як мені здається, він теж розуміє, і що той зможе бути в нього товмачем. Це заспокоїло священика. Тепер він непохитно вирішив лишитись на острові і спробувати навернути дикунів до християнства; але Провидіння дало справі інший, дуже щасливий напрям.

Вертаюсь тепер до першої причини його незадоволення. Коли ми прийшли до англійців, я скликав їх усіх. Я нагадав їм, що я зробив для них, які потрібні речі дав їм і як розподілив їх, чим вони були задоволені і за що дуже дякували мені. Після цього я сказав їм, яким ганебним життям вони живуть, і переказав їм усі зауваження священика з цього приводу. Доводячи, яке нерелігійне та нехристиянське їх життя, я спитав їх, одружені вони чи ні. Вони зараз же пояснили мені свій сімейний стан, і виявилось, що двоє з них удівці, а інші троє — нежонаті. Я спитав тоді, як вони зважилися взяти цих жінок, назвати їх своїми дружинами і прижити стільки дітей, не взявши з ними законного шлюбу.

Всі вони відповіли саме так, як я й передбачав: що не було кому повінчати їх, що вони в присутності губернатора згодились утримувати цих жінок як своїх дружин і гадали, що ці