Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

та навчати. І коли люди згоджуються та підкоряються напоумленню і дають слово виконати те, що ми говоримо, — це все, що ми можемо зробити. Ми повинні вірити їх добрим словам; проте, вірте мені, сер, хоч як ви знаєте життя того чоловіка, якого звуть Вільямом Аткінсом, але я гадаю, що поміж них тільки він щиро хоче вірити, бо, по-моєму, він справді щиро кається. Я не зневіряюсь за решту; але ця людина, здається, вражена своїм минулим життям; і я не маю сумніву, що коли він почне говорити своїй дружині про релігію, то говоритиме так, що його слова досягнуть мети, бо спроба навчати інших є найкращий спосіб навчитись самому. Я знав людину, — додав він, — мало обізнану в релігії взагалі і нечестиву та розпусну до останньої міри, яка цілком перетворилась, працюючи над поверненням до нашої віри одного єврея. Якщо бідний Аткінс коли-небудь серйозно заговорить з дружиною про Христа, він, безперечно, переконає передусім самого себе, почне каятись, і хто знає, що може з цього вийти.

Після цієї розмови, взявши з них обіцянку умовити своїх жінок прийняти християнську віру, священик повінчав уже три пари, але Віля Аткінса та його дружини все ще не було. Священик дуже цікавився знати, куди зник Аткінс, і, обернувшись до мене, сказав:

— Дуже прошу вас, сер, вийдемо з цього вашого лабіринту і подивимось, де вони. Я певен, що бідолаха сидить десь з дружиною і серйозно навчає її дечого з релігії.

Я думав так само, і ми пішли вкупі. Я повів його стежкою, відомою тільки мені, через гущавину лісу, де крізь листя важко було щось побачити і де важче було проглянути в гущавину, ніж виглядати з неї. Дійшовши цією стежкою до узлісся, ми побачили Віля Аткінса з його червоношкірою дружиною. Вони сиділи під кущем і жваво про щось розмовляли. Я спинився, почекав священика, що трохи забарився, і показав їх йому. Ми довго стояли й дивилися на них.

Ми побачили, що Аткінс щось палко пояснює жінці, показуючи спершу на сонце, потім на небо, далі на землю, потім на море і знов на себе, на неї, на ліс та на дерева.

— Ви бачите, — сказав священик, — мої слова справджуються; він говорить їй про релігію. От, дивіться, він каже їй тепер, що Бог створив його і її, небо й землю, море, ліс, дерева і все інше.

— Здається, що так, — ствердив я.

Тим часом Віль підвівся, потім упав навколішки і підвів обидві руки до неба. Напевне, він щось говорив їй, але ми не чули нічого, бо вони були дуже далеко. Навколішках він простояв не більше ніж півхвилини, потім знову сів поруч дружини і повів з нею розмову. Ми бачили, що жінка слухає дуже уважно, але чи відповідає вона що-небудь, цього ми не могли розібрати. Коли бідолаха став навколішки, я бачив, як сльози покотились по щоках священика, і я сам ледве стримався від них. Обоє ми шкодували, що стоїмо так далеко від них і не чуємо нічого з їхньої розмови.

Проте підійти ближче не було ніякої змоги і, щоб не стурбувати їх, ми вирішили подивитись до кінця на цю німу розмову, досить зрозумілу для нас і без слів. Як уже сказано, Аткінс знову сів поруч жінки і говорив далі з великим запалом. Двічі чи тричі він палко обнімав її, раз вийняв із кишені хустку і витер їй очі, потім поцілував її з незвичайною для нього ніжністю. І це повторилось кілька разів. Далі він знову схопився на ноги, простяг дружині руку, допоміг їй підвестись, відвів її за руку трохи вбік, де вони обоє впали навколішки і залишились так хвилин зо дві.

Мій друг не міг витримати цього і голосно скрикнув:

— Святий Павле, святий Павле, подивись — він молиться! Я боявся, що Аткінс почує, і тому попросив священика стриматись на якийсь час, щоб ми змогли побачити кінець сцени, яка, мушу признатись, дуже зворушила мене і була найприємнішою з усього, що я будь-коли бачив у своєму житті. Священик переміг себе, але був у такому захопленні і так радів, що бідна язичниця стала християнкою, аж не міг стриматись від сліз. Потім він звів руки догори і, перехрестившись, промовив кілька слів, дякуючи Богові за чудесне посвідчення успіху наших зусиль. Він говорив тихо дещо латинською і дещо французькою мовою, і я не міг почути його гаразд. Двічі або тричі сльози радості переривали його, і він зовсім не міг говорити. Я просив його заспокоїтись і дати нам змогу пильніше простежити те, що діялось перед нами. Він трохи заспокоївся. Сцена ще не скінчилась, бо після того, як ці бідолахи підвелися з колін, ми побачили, що Аткінс знову з запалом заговорив до неї. З її жестів ми бачили, що вона дуже зворушена його словами. Вона часто здіймала руки вгору, притискувала свою руку до грудей і приймала інші подібні пози, які звичайно означають найбільшу серйозність та уважність. Це тривало з чверть години, а потім вони пішли геть, і ми вже не могли їх бачити.

Я скористався цією перервою, щоб поговорити з священиком. Я сказав йому, що я дуже задоволений тим, чому ми обидва були свідками; що, хоч я й не дуже легковірний, а все ж гадаю, що все це було цілком щирим як з боку чоловіка, так і з боку його дружини, і сподіваюсь, що такий початок матиме ще щасливіший кінець.

— І хто знає, — сказав я, — може, згодом ці двоє вплинуть вказівками та прикладом на декого з інших?

— На декого! — сказав він, швидко обернувшись до мене. — Ні, на всіх їх, бо коли ця пара дикунів, — а він, як ви самі казали, був не багато кращим за дикуна, — сприйме Ісуса Христа, вони не покинуть своєї справи, аж поки не вплинуть на решту. Бо істинна релігія шириться невпинно, і той, хто став християнином, ніколи не обмине язичника, коли тільки зможе допомогти йому.

Я визнав, що думати так — найвищий християнський принцип, а також доказ його справжньої щирості і його великодушного серця.

— Тільки, мій друже, — сказав я, — чи дозволите ви мені вказати тут на одну трудність? Я не можу нічого заперечити проти вашого запалу в справі навернення бідних людей з язичества до християнської віри. Але що ви зробите з тими, хто, по-вашому,