Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Віль Аткінс. Ні, звичайно. Я не дякував Богові за його милосердя і не боявся його сили.

Жінка. Тоді ваш бог не бог. Я не можу повірити, щоб він був такий могутній, сильний і не вбив тебе, хоч ти й дуже гнівив його.

Віль Аткінс. Що? Моє погане життя заважає тобі вірити в Бога? Яке жахливе я створіння! І як сумно, що огидне життя християн заважає навернути язичників до справжньої віри!

Жінка. Як це так? Ви маєте дуже великого Бога там, нагорі (вона показала на небо), і все ж таки не робите добре? Може він говорити? Напевне, він не каже, що ви мусите робити.

Віль Аткінс. Так, так, він знає й бачить усе; він чує, що ми говоримо; бачить, що ми робимо; знає, що ми думаємо, хоч ми й не говоримо.

Жінка. Що? Він не чує, як ви божитесь, лаєтесь, клянетесь великою присягою?

Віль Аткінс. Так, так, він усього цього не чує.

Жінка. Де ж тоді його велика сила?

Віль Аткінс. Він милосердний; це все, що ми можемо сказати в цій справі; і це доводить, що він справжній Бог. Він Бог, а не людина, і тому не нищить нас.

Тут Віль Аткінс розповів нам, що вжахнувся, подумавши, як він міг говорити своїй дружині так ясно, що Бог бачить, чує і знає всі наші таємні думки і вчинки, тоді як він сам наважувався колись робити зло.

Жінка. Милосердний? Що ти називаєш цим словом?

Віль Аткінс. Він наш батько й творець, і він нас жаліє та милує.

Жінка. Тоді, значить, він ніколи не вбиває, ніколи не сердиться, коли ви робите зло; тоді він сам недобрий і не дуже сильний.

Віль Аткінс. Ні, ні, моя дорога, він безмежно добрий, безмежно великий і спроможний карати. Іноді, щоб показати свою справедливість і помститись, він дає волю своєму гніву нищити грішників, щоб дати іншим приклад. Багато хто перестає грішити.

Жінка. Але він не вбив тебе. Він, мабуть, сказав тобі, що не вб’є тебе. Може, ти склав з ним умову: ти робиш зло, а він на тебе не гнівається тоді, коли гнівається на інших людей.

Віль Аткінс. Ні, певна річ, впадаючи в гріх, я покладався на його доброту. І він буде безмежно справедливим, якщо знищить мене, як зробив це з іншими.

Жінка. Гаразд; і все-таки він не вбиває, не посилає тобі смерті. Що ти скажеш йому на це? Ти не дуже подякуєш йому за все це.

Віль Аткінс. Я невдячна, погана собака, це правда.

Жінка. Чому він не робить вас кращими? Ви ж говорите, що він вас створив?

Віль Аткінс. Він створив мене, як створив весь світ, але я зганьбив себе сам, і образив його доброту, і сам зробив себе бридким негідником.

Жінка. Я хочу, щоб ви зробили так, щоб він пізнав мене. Я не гніваю його, я не роблю нічого поганого.

Тут Віль Аткінс сказав, що його серце завмерло, коли він почув, як бідне неосвічене створіння хоче пізнати Бога, а він такий поганий негідник, що не може сказати про нього ні слова. І його власна поведінка зовсім не сприяє наверненню її до християнства. Ще й більше — вона вже сказала, що не може повірити в Бога, якщо він іще не знищив таку погану людину, як Віль.

Віль Аткінс. Моя люба, ти, напевне, хочеш, щоб я навчив тебе пізнати Бога, а не Бог пізнав тебе; бо він і так знає тебе і кожну думку в твоєму серці.

Жінка. Чи знає він, що я розмовляю тепер з тобою? Чи знає він, що я хочу знайти його? Як мені пізнати того, хто створив мене?

Віль Аткінс. Бідне створіння! Це він має навчити тебе, а я не можу. Я молюсь, щоб він навчив тебе пізнати його і пробачив мені, що я недостойний учити тебе.

Бідний хлопець так страждав, побачивши, як вона благала й просила навчити її пізнати Бога, що, за його власними словами, впав перед нею навколішки і молив Бога просвітити її розум спасенним знанням Ісуса Христа, простити його гріхи і допомогти йому, недостойному знаряддю, навчити її основ релігії. Після цього він знову сів коло неї, і їх розмова точилась далі.

(Це був той момент, коли ми побачили, як він упав навколішки, здіймаючи руки вгору).

Жінка. Для чого стаєш ти навколішки? Для чого здіймаєш руки вгору? Що ти говориш? До кого говориш? Що все це значить?

Віль Аткінс. Моя дорога, я схиляю коліна на знак покори тому, хто створив мене. Я сказав йому: «О!», як це кажете ви, і як, за твоїми словами, ваші старі люди роблять перед своїм ідолом Бенамукі, тобто я молився йому.

Жінка. Нащо ти говорив йому: «О!»?

Віль Аткінс. Я молився йому, щоб він відкрив твої очі і твоє розуміння, щоб ти пізнала його і він прийняв тебе.

Жінка. А може він це зробити?

Віль Аткінс. Так, він може, він усе може.

Жінка. А тепер він чує, що ти говориш?

Віль Аткінс. Так, він наказав молитись йому і обіцяв вислухати нас.

Жінка. Наказав тобі молитись? Коли він наказав тобі? Що ти чув із його мови?

Віль Аткінс. Ні, ми не чуємо, як він говорить, але він відкриває це нам багатьма способами.

Тут він дуже схибив, не пояснивши їй, що Бог сам відкрив нам це з допомогою свого слова і що це було за слово. Але нарешті він сказав їй.

Віль Аткінс. За давніх часів Бог говорив з неба простими словами до кількох праведних людей і натхнув їх своїм духом; і вони записали всі його закони в книгу.

Жінка. Я цього не розумію: де ж книга?

Віль Аткінс. Бідне створіння, я не маю цієї книги, але сподіваюсь, що зможу коли-небудь дістати її для тебе і допомогти тобі прочитати її.

Тут він обняв її у великому захваті, але й з невимовним жалем, бо не мав Біблії.

Жінка. Але як ти доведеш мені, що сам Бог навчив їх написати цю книгу?

Віль Аткінс. Так само, як ми пізнаємо, що він — Бог.

Жінка. Яким способом ти пізнаєш це?

Віль Аткінс. Він навчає тільки доброго, справедливого й святого, і це робить нас цілком добрими й щасливими. Він наказує нам цуратись усього поганого, що є зло само по собі або спричиняється до зла.

Жінка. Я розумію це і ясно