Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

та пекло, вони тільки посміялися б з нас і спитали, чи віримо ми самі в усе це. А коли б ми сказали їм, що віримо в усе, про що говоримо, наприклад, що добрі йдуть на небо, а злі — до диявола, то вони, певна річ, спитали б, куди сподіваємось потрапити ми самі, що віримо в усе це, а проте лишаємось злими; вони ж бачать, які ми є. Вже одного цього досить, щоб відразу відвернути їх від релігії. Ні, знаєте, сер, треба спочатку самому стати релігійним, а вже тоді братись учити інших.

— Віле Аткінсе, — сказав я йому, — хоч я й боюсь, що ви маєте рацію, а все ж таки хіба ви не можете сказати своїй дружині, що є Бог і релігія, кращі від її власних; що її боги — ідоли, що вони не можуть ні слухати, ні говорити; що є велика істота, яка створила все і спроможна зруйнувати все, створене нею; що вона нагороджує за добро і карає за зло; що вона судить нас за всі наші вчинки. Ви не такий неосві-чений, сама природа навчить вас, що все це правда; і я задоволений, що ви знаєте, що все це правда, і самі вірите в це.

— Це так, сер, — мовив Аткінс, — але як я казатиму це моїй дружині, коли вона зараз же скаже, що це неправда?

— Неправда? — сказав я. — Що ви розумієте під цим?

— Ну, сер, вона скаже, що не може бути, щоб Бог, про якого я їй скажу, був справедливий, міг карати або нагороджувати, коли я досі не покараний і не відправлений до диявола; що я був мерзотним створінням, навіть щодо неї, не кажучи вже про всіх інших, і що я не маю права жити, бо завжди чинив протилежне тому, про що я говорю їй, як про добро, і що мусив би сам робити.

— Що ж, Аткінсе, — сказав я, — боюсь, що ви говорите надто справедливо.

Ці слова я переказав священикові, що нетерпляче чекав наслідків нашої розмови.

— О, — скрикнув він, — скажіть йому, що, коли він щиро кається в усьому, що зробив поганого, то його дружині не треба кращого вчителя, бо навчити каятись інших може лише той, хто щиро кається сам. Нехай він тільки покається, а тоді він сам зуміє пояснити своїй дружині, що є Бог і що він не тільки справедливий відплатник за добро та зло, але й милосердна істота, що забороняє мститись за кривду; що він безмежно добрий, довготерпеливий та многомилостивий і хоче не загибелі грішника, а його каяття та життя; що часто він довго терпить та попускає злим і навіть відкладає засудження до останнього дня, коли кожному буде заплачено за його вчинки; що коли праведники не одержують нагороди, а грішники кари, поки не перейдуть до іншого світу, то це якраз і доводить існування Бога та майбутнього життя. А від цього він непомітно перейде до воскресіння мертвих та до Страшного суду. Нехай тільки він сам покається, і тоді він буде чудовим учителем для своєї дружини.

Все це я повторив Аткінсові, що вислухав мене дуже серйозно і, як легко було спостерегти, дуже схвилювався.

— Все це я знав, господарю, — сказав він, — і ще багато дечого іншого, але в мене не вистачало безсоромності проповідувати це моїй дружині, коли Бог і моя совість знають, що я жив так, ніби ніколи не чув про Бога та про майбутнє життя; та й дружина моя сама була б проти мене. Як же тут говорити про каяття? — Він глибоко зітхнув і на його очах заблищали сльози. — Все це минулось для мене.

— Минулось, Аткінсе? — спитав я. — Що ви розумієте під цим?

— Я знаю дуже добре, що я розумію під цим, сер, — сказав він. — Я розумію, що це вже пізно і що це надто правда.

Я переказав священикові слово в слово те, що він сказав. Бідний щирий праведник — я мушу звати його так, бо хоч які були його думки, він, безперечно, мав особливу прихильність до душевного блага інших людей, і було б важко думати, що він менш уважний до свого власного душевного блага, — отже, цей добрий і побожний чоловік не міг утриматись від сліз; опанувавши себе, він сказав мені:

— Спитайте його лише про одне: чи задоволений він тим, що йому вже пізно каятись, а чи засмучений, і чи хотів би він, щоб було інакше?

Я так прямо й спитав Аткінса, а той палко скрикнув:

— Хіба ж може людина бути задоволеною, коли вона знає, що стоїть перед вічною загибеллю? Коли вона не має вже спокою і розуміє, що рано чи пізно таке життя погубить її?

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

Він відповів, що йому, напевне, доведеться колись перерізати собі горло, щоб покласти край жахові перед майбутнім.

Священик з виразом великого суму похитав головою, коли я переказав йому це, і, обернувшись до мене, сказав:

— Коли так, можете запевнити його, що ще не пізно: Христос пошле йому каяття; тільки, будь ласка, поясніть йому, що, коли немає людини, яку не врятував би Христос і якій заслуга його любові не добула б Божественної милості, то хіба може бути надто пізно одержати цю милість? Невже він думає, що може грішити понад силу й межі Божественної благодаті? Прошу, скажіть йому, що може настати час, коли покликана милість не прийде, і Бог може відмовитись вислухати нас. Але для людини ніколи не пізно просити ласки; нам, слугам Христовим, заповідано проповідувати милосердя повсякчас, в ім’я Христа-Спасителя, всім, хто щиро кається; отже, покаятись ніколи не пізно.

Я переказав усе це Аткінсові, що вислухав мене дуже уважно, але сказав, що хоче піти поговорити з дружиною і не слухав розмови далі. Коли він пішов, ми розговорилися з рештою. Я помітив, що всі вони були надзвичайно темні щодо релігії і цим дуже нагадували мене самого, коли я тікав із батьківського дому; проте ніхто з них не ухилявся від розмови, і всі урочисто обіцяли поговорити з жінками та спробувати навернути їх до християнської віри.

Священик посміхнувся до мене, коли я переказав йому їх відповідь, і якийсь час мовчав; нарешті він сказав, похитавши головою:

— Ми, слуги Христові, можемо лише умовляти