Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Я сказав їм, що вони, звичайно, повінчані перед Богом і мусять тепер сумлінно вважати тих жінок за своїх дружин. Людські закони — інші, і тому, скориставшись цим, вони можуть заявити, що вони невінчані, а згодом і покинути цих бідних жінок та дітей. Жінки ж їх — бідні; покинуті жінки, без друзів та грошей, не зможуть дати собі ради. Я сказав також, що поки я не переконаюся в чесності їх намірів, я не зможу нічого зробити для них і, якщо вони не дадуть мені доказу свого бажання одружитися з цими жінками, я не вважаю за можливе дозволити їм жити з ними далі як з дружинами, бо це ганьба для людей і образа Богові, що не схоче благословити їх на таке життя надалі.

Все сталося так, як я сподівався. Вони — особливо Біль Аткінс, який, здавалось, говорив від імені решти — сказали, що люблять своїх жінок так само, як любили б і своїх землячок, і ні в якому разі не покинуть їх. Вони думають, що їх жінки — доброчесні та скромні і роблять для них та дітей так багато, як тільки може зробити якась жінка. Віль Аткінс окремо додав, що коли б хто-небудь запропонував перевезти його додому в Англію і зробити капітаном найкращого військового корабля, він не поїхав би туди без дружини та дітей. Коли тут на кораблі є духовна особа, він від щирого серця хоче одружитись тепер.

Саме цього я й хотів. Священика на той час зі мною не було, але він був поблизу. Отже, щоб перевірити Аткінса, я сказав йому, що зі мною є духовна особа, і якщо це його щире бажання, то я одружу його завтра вранці, а тому прошу його подумати про це й поговорити з рештою. Він сказав, що йому самому зовсім не треба роздумувати про це, бо він цілком готовий до цього і дуже радий, що зі мною є священик; він гадає, що й усі інші погодяться. Тоді я сказав йому, що мій друг священик — француз і не говорить по-англійському, але я буду за перекладача. Аткінс нічого не сказав, а тільки спитав, чи папіст він, а чи протестант, чого я якраз і боявся. Але я сказав, щоб вони не допитувались про це. Тут ми розлучились: я пішов назад до священика, а Віль Аткінс вступив у розмову з своїми товаришами. Я попросив французького джентльмена, щоб він нічого не говорив їм, поки остаточно не закінчить служби, і переказав відповідь, яку дали мені ці люди.

Не встиг я відійти від ділянки англійців, як усі вони прийшли до мене сказати, що обміркували мою пропозицію і дуже раді, що зі мною є священик. Вони з охотою готові були виконати моє бажання і повінчатись, коли мені буде завгодно, бо зовсім не хочуть розлучатися з своїми жінками і беруть їх за себе з найчеснішими намірами. Я призначив їм прийти другого ранку і попросив пояснити тим часом своїм жінкам значення шлюбного обряду, потрібного не лише для того, щоб уникнути спокуси, а й для того, щоб чоловіки не покинули їх.

Жінки легко зрозуміли значення справи. Вони були дуже задоволені і, певна річ, мали підстави для цього. Отже, другого ранку всі вони зібралися в моєму приміщенні, куди я привів священика. Він не мав на собі одягу ні англійського пастора, ні французького священика, а був у чорному сюртуку, трохи подібному до сутани. Підперезаний шарфом, він дещо скидався на пастора; що ж до його мови, то я був за товмача.

Його серйозність у ставленні до них і те, що він вагався вінчати жінок нехрещених і не християнської віри, викликало глибоку повагу до його особи; так що після цього ніхто не запитував, чи духовна він особа, чи ні.

Я боявся, що через це вагання він взагалі не повінчає їх. І дійсно, незважаючи на всі мої доводи, він, щоправда, дуже скромно, проте рішуче відмовився вінчати їх, поки не поговорить про це з чоловіками та жінками. Спочатку я був проти цього, а потім погодився з ним, бо почував щирість його наміру.

Підійшовши до них, він сказав, що я виклав йому всі обставини справи і розповів про її теперішній стан і що він охоче виконає свій обов’язок і повінчає їх, як я того бажаю; але перше ніж відправити службу, він просить дозволу поговорити з ними. Він сказав їм, що, з погляду людей безсторонніх та суспільства, життя, яким вони жили досі, є одверте перелюбство, і що треба покласти йому край — або повінчатись, або розлучитися з жінками; що він не має сумніву щодо щирості їхньої згоди вінчатись, але тут постає перешкода, яку він не знає, як усунути. Закон про християнські шлюби не дозволяє особам християнської віри одружуватися з дикунами, язичниками та ідолопоклонцями, а тепер залишається дуже мало часу, щоб спробувати умовити їхніх жінок охреститись; тим більше, що навряд чи вони чули коли-небудь про Христа, а без цього хрестити їх не можна.

Він сказав мені, що, на його думку, самі чоловіки теж байдужі християни, неуважні до релігії і з дуже хиткими уявленнями про Бога та путі Божі. Отже, не можна сподіватись, щоб вони багато говорили про це з своїми дружинами. А тепер вони повинні обіцяти йому докласти всіх зусиль, щоб умовити своїх жінок прийняти християнську віру і, в міру своїх сил та можливості, навчити їх пізнавати Бога й вірити в нього, їхнього Творця, та в Христа-Спасителя. Інакше він не може повінчати їх, бо не прикладе рук до поєднання християн з дикунками, що не відповідає принципам християнської релігії і зокрема заборонено Божим законом.

Всі вони слухали дуже уважно; я перекладав його слова якомога правильніше, часом додаючи лише кілька своїх, щоб показати, як справедливо він говорить і що я погоджуюся з його думками. Проте я завжди виразно відзначав, де були мої слова, а де — слова священика. Вони відповіли, що все сказане цим джентльменом — суща правда; що вони справді недобрі християни і ніколи не говорили з своїми жінками про релігію.

— Та й подумайте, сер, — сказав тут Віль Аткінс, — як нам учити їх релігії, коли ми й самі нічого не знаємо! А потім, коли б ми й почали говорити з ними про Бога та Ісуса Христа, про небо