Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Друга колонія — це була оселя Віля Аткінса, де жили чотири родини англійців (тобто тих, яких я покинув тут) з їх дружинами та дітьми, три дикуни-невільники, вдова та діти вбитого англійця; юнак та дівчина, яку ми теж, між іншим, видали заміж перед нашим від’їздом. Тут жили ще два теслярі та кравець, що приїхали зі мною, і коваль, що був для них конче потрібним як збройовий майстер. Жив тут і мій другий хлопець, названий мною «Джек на всі руки», що один був вартий двадцятьох і був не лише спритний та моторний, а ще й дуже веселий. Перед тим, як я поїхав, ми одружили його з тією скромною дівчиною, що приїхала разом з юнаком і про яку я вже згадував.

Коли я вже заговорив про одруження, природно буде сказати тут дещо й про французького священика, якого я забрав з корабельною командою під час пригоди на морі. Правда, він був католик, і я, можливо, ображу кого-небудь, дозволивши собі щось не звичайне в розповіді про людину, яку я мусив би змалювати для протестантів не дуже-то привабливими рисами; бо, по-перше, він був папіст, по-друге — папістський священик і, по-третє — французький папістський священик[87].

Справедливість вимагає, щоб я віддав належне його вдачі. Мушу сказати, що це була серйозна, розсудлива й дуже релігійна особа, точна в своєму житті, щира в своїй чесноті і зразкова в усьому, що вона робила. Хто ж закине мені, що я надто шанував його, незважаючи на його стан, хоч, на мою думку, а може, й на думку тих, хто читатиме моє описання, він помилявся в своїх переконаннях.

Коли я заговорив з ним після того, як він погодився їхати зі мною в Ост-Індію, я був у захопленні від його розмови. Почав він з релігії найприємнішим, який тільки можна уявити, способом:

— Сер, — сказав він, — ви, з ласки Божої, — тут він перехрестився, — не тільки врятували мені життя, а й дозволили їхати на вашому кораблі, люб’язно й ввічливо прийняли мене до складу вашої сім’ї і дозволили мені вільно розмовляти з вами. Ви, сер, — сказав він, — по моєму вбранню бачите мій стан, а я, знаючи, якої ви нації, можу судити, якої ви віри. Я вважаю за свій безперечний обов’язок користуватися всякою нагодою, щоб приводити душі до пізнання істини і до католицької віри. Але, перебуваючи, з вашої ласки, у вашій сім’ї, зв’язаний вашою люб’язністю, керуючися ввічливістю та пристойністю, я мушу слухатись вас і не буду без вашого дозволу заходити в дискусію про основи релігії, з якими ви, може, не погоджуєтесь.

Я сказав йому, що мушу визнати його поведінку за дуже скромну; хоч ми й належимо до народу, який вони називають єретиками[88], але він не перший католик, з яким я розмовляю, не припускаючись незвичайностей і не доводячи розмови до палких суперечок; що він не повинен ображатись на розбіжність наших думок і що, коли наша розмова буде неприємна для однієї з сторін, то це буде не наша, а його вина.

Він відповів, що, на його думку, нашу розмову можна легко звільнити від дискусії, що він не збирається сперечатись і просить мене розмовляти з ним скорше як з джентльменом, ніж як з духовною особою. А якщо я дозволю йому коли-небудь поговорити на релігійні теми, він з охотою зробить це, з певністю, що я дозволю йому також боронити свої думки, як тільки він може; а без мого дозволу він не гадає надокучати мені подібними речами.

Він казав далі, що не перестане робити все, чого вимагатимуть його обов’язки, як священика і як християнина взагалі, і дбатиме про благо корабля і безпечність усіх, хто перебуває на ньому. Мабуть, ми не захочемо приєднатись до нього, і він не зможе молитися вкупі з нами, проте він гадає, що зможе молитись за нас, що він і робить при всякій нагоді. Так ми розмовляли. Він тримався, як справжній джентльмен, і виявив себе людиною розсудливою і, по-моєму, дуже вченою.

Він дуже цікаво розповів мені про своє життя і про силу незвичайних подій у ньому; про силу пригод, що трапилися з ним протягом небагатьох років, коли він їздив по світу. Найцікавіше було те, що під час теперішньої своєї подорожі він мав нещастя пересідати з корабля на корабель п’ять разів і жодного разу не добрався до того місця, куди первісно прямували ці кораблі. Спочатку він мав намір відвідати острів Мартиніку і сів у Сен-Мало[89] на корабель, що йшов туди. Загнаний негодою до Лісабона, цей корабель зазнав аварії (його викинуло на мілину в гирлі ріки Тахо) і був примушений розвантажитись. Знайшовши там португальський корабель, готовий відпливти до Мадейри[90], і сподіваючись зустріти там судно, що йтиме на Мартиніку, він сів на той корабель. Але капітан португальського корабля, не дуже вправний моряк, помилився в своїх розрахунках і прийшов до Фіала[91], де йому вдалось знайти дуже добрий ринок для свого вантажу, що складався з зерна. Отже, капітан вирішив не йти на Мадейру, а навантажити корабель сіллю на місці і пливти в Ньюфаундленд. В такому скрутному становищі священикові лишалось тільки провадити свою подорож далі — і він проїхав чималий шлях аж до Великих Мілин. Там вони зустрілися з французьким кораблем, що йшов із Франції в Квебек у Канаді, а звідти з провізією на Мартиніку, і він думав уже, що цього разу йому пощастить довести свою подорож до призначеного кінця. Та в Квебеку капітан корабля помер, і корабель не пішов далі. Тоді він сам поїхав у Францію на судні, що згоріло, коли ми підібрали його на морі, і тепер їхав, як уже казав, з нами в Ост-Індію. Так не пощастило йому в п’ятьох подорожах, які можна назвати єдиною подорожжю, крім тієї, про яку я ще принагідно згадаю, говорячи знову про нього.

Але я не хочу ухилятись в історію інших людей і вертаюсь до стану справ на острові. Якось ранком він прийшов до мене, бо жив укупі з нами весь час, поки ми були на острові. Трапилось, що прийшов він саме тоді, як я збирався відвідати англійську колонію в найдальшій частині острова. Він прийшов до мене з дуже серйозним лицем і сказав, що вже два-три дні шукає нагоди поговорити зі мною. Розмова, він