Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Мабуть, ніде в світі немає такої чудової плетеної будівлі, так гарно задуманої і ще краще збудованої. В цьому величезному вулику жили три сім’ї: Віль Аткінс, його товариш і вдова третього вбитого англійця з трьома дітьми (третім вона була вагітна, коли той загинув). Товариші її чоловіка з охотою ділилися з нею всім — хлібом, молоком, виноградом і дикими козенятами, коли їм траплялося вбити їх, та черепахами, коли вони їх знаходили. Всі вони жили непогано, хоч, правду сказати, вони не були такі працьовиті, як інші два англійці, як я вже згадував.

Одного не можна ще обминути, це — питання релігії. Я не знаю, чи цікавило їх щось подібне, хоч вони часто нагадували одне одному про існування Бога дуже поширеним серед моряків способом, тобто присягаючись його іменем. Їх бідолашні неосвічені жінки-дикунки небагато виграли, одружившися з християнами, як ми мусимо їх називати. Вони й самі дуже мало знали про Бога і були зовсім нездатні говорити своїм жінкам про нього і взагалі про релігію.

Чого, справді, навчились від них їх дружини, так це досить пристойно говорити англійською мовою. Та й діти їх, яких разом було душ двадцять, змалку починали говорити англійською мовою, щоправда, спершу покрученою, як і їх матері. Під час мого приїзду на острів старшим із цих дітей було років по шість. Матері їх були розсудливі, спокійні, трудящі жінки, скромні й чесні. Вони охоче допомагали одна одній, були дуже уважні до своїх господарів — не зважуюсь називати їх дружинами — і покірні їм. Залишалось тільки просвітити їх світлом християнської віри та узаконити їх шлюб.

Розказавши про колонію взагалі і про п’ятьох англійців-бунтарів зокрема, я мушу тепер сказати кілька слів про іспанців, які складали головну масу цієї колонії і в житті яких теж було багато цікавих подій.

Я часто розмовляв з ними про те, як жилось їм у дикунів. Вони признались мені, що за весь час полону вони ні в чому не виявили ні своєї спритності, ні винахідливості. В полоні вони були просто жменею бідних, нещасних, покинутих людей і, якби навіть дістали можливість поліпшити своє становище, то не зуміли б скористатись нею, бо так занепали духом під вагою своїх нещасть, що не сподівались уже нічого, крім голодної смерті. Один із них, серйозна й розсудлива людина, сказав, що він тепер переконався в своїй неправоті і зрозумів, що розумним людям не личить піддаватись розпачеві, а завжди треба шукати допомоги в розумі, щоб полегшити теперішнє і забезпечити краще майбутнє. Він сказав також, що сум є найбезглуздіше почуття, бо воно скероване на минуле, якого не можна ні повернути, ні виправити, і зневажає майбутнє. Сум аж ніяк не може бути корисним для визволення і скорше збільшує страждання, ніж дає ліки проти нього. Тут він навів одну іспанську приказку, яку я, не мігши переказати точно його словами, переробив по-своєму на англійську: «В горі сумувати — вдвоє страждати».

Він захоплювався невеличкими вдосконаленнями, яких я досяг у моїй самотності, моєю невтомною працьовитістю і винахідливістю в становищі, здавалось, безвихідному. Треба відзначити, казав він мені, що англійці в скруті виявляють багато більше присутності духу, ніж будь-яка інша нація. Навпаки, його нещасні земляки, як і португальці, зовсім непристосовані до боротьби з невдачами; під час небезпеки вони після першої ж невдалої спроби занепадають духом, приходять до відчаю і гинуть, замість того, щоб подумати про спосіб порятунку.

Я сказав йому, що їх становище дуже відрізняється від мого; що їх було викинуто на берег без нічого, без запасу їжі навіть на перший час, поки вони змогли б що-небудь роздобути. Я, правда, був самотній, це було незручно і шкодило мені, але запаси, що я волею Провидіння несподівано одержав з прибитого до берега корабля, були мені такою допомогою, яка кожному подала б думку використати їх так само, як зробив це я.

— Сеньйоре, — сказав іспанець, — ми, бідні іспанці, якби потрапили у ваше становище, ніколи не змогли б перевезти з корабля й половини того, що перевезли ви. Ні, — повторив він, — ми ніколи не спромоглися б зробити пліт, щоб перевезти все це, навіть не пригнали б пліт до берега без весел та паруса. А на самоті кожен із нас зробив би ще далеко менше.

Я попросив його облишити компліменти й розповісти про те, як вони прибули на берег і де саме причалили. Він сказав, що причалили вони, на нещастя, в такому місці, де в мешканців не було провізії. Тому вони, розуміється, знову пустилися в море й пристали до іншого острова, трохи далі, де знайшли провізію, хоч там і не було населення. Річ у тому, що іспанці з Тринідаду часто бували там і за кілька разів наповнили острів козами та свинями, які страшенно розплодились, а черепах та морської птиці була там така сила, що їм ніколи не бракувало м’яса, хоч хліба вони там і не знайшли. Вони підтримували себе корінням та травами, яких зовсім не знали, і через це мали з них небагато користі.

Вони розповіли мені, як різними способами, але надаремно, старались вони цивілізувати навколишніх дикунів і навчити їх жити звичайним, розумним життям. Важко було слухати їх оповідання про злидні, що випали на їхню долю. Іноді вони по кілька днів нічого не їли, бо дикуни там були лінивіші, ніж деінде, і тому були менше забезпечені всім потрібним для життя, ніж інші племена в тій частині світу. Зате, вважали вони, ці дикуни були не такі хижі та ненажерливі, як ті, що мали більше їжі.

Вони додали також, що визнають мудрість і доброту всемогутнього Божого провидіння, яка виявилась також у випадку з ними. Бо коли б вони, пригнічені важким становищем та неродючістю ґрунту, почали шукати кращого місця для оселення, то не мали б тоді тієї допомоги, яку вони дістали від мене.

Потім вони розказали, що дикуни, серед яких вони жили, вимагали від них брати участь у їх війнах. Щоправда, якби в них була вогнева зброя, вони не стільки зробили б користі своїм друзям, як нажахали б і ворогів, і друзів. Але без пороху та дробу, не маючи змоги відмовитись іти на війну разом з своїми господарями, вони на бойовищі опинялись у далеко гіршому становищі, ніж самі дикуни, бо