Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Спочатку наші люди вважали, що краще було б, якби вітер утих і дикуни поїхали назад. Але вони не зміркували, що це може спричинити такий наплив дикунів, якому вони не змогли б опиратись, або ж, що після цього вони почнуть відвідувати острів так часто й такою великою юрбою, що спустошать його, і наші люди помруть тоді з голоду. Віль Аткінс, що, незважаючи на свою рану, завжди був з ними, подав найкращу при цій нагоді пораду: скористатись перевагами свого становища і, відрізавши дикунів від їх човнів, позбавити їх можливості будь-коли вернутись і знову плюндрувати по острову.

Вони довго радились про це. Дехто був проти, боячись, що негідники з розпачу втечуть у ліс і оселяться там. Тоді довелося б полювати на них, як на диких звірів, з острахом виходити з дому в своїх справах, завжди бачити свої плантації пограбованими, а отари спустошеними; одне слово, завжди бідувати.

Віль Аткінс сказав, що краще мати справу з сотнею людей, ніж з сотнею племен, і що треба не тільки знищити човни, але й перебити дикунів, бо інакше вони знищать їх самих. Його доводи були такі переконливі, що всі погодилися з ним і взялись спочатку до човнів. Набравши купу хмизу, вони спробували підпалити кілька човнів, але дерево було вогке й не займалось. Проте верхні частини їх так обвуглились, що човни не годились уже для плавання в морі. Коли дикуни побачили роботу наших людей, деякі з них вискочили з лісу, підбігли якомога ближче, впали навколішки й закричали: «Оа, оа варамокоа!» — і ще кілька слів їхньою мовою, яких ніхто не міг зрозуміти. Зате вони робили жести, що викликали співчуття до них, і якось чудно верещали, даючи зрозуміти, що вони благають не знищувати їх човнів, а дати їм змогу поїхати назад, з тим, щоб ніколи більше не вертатись.

Та наші люди переконались тепер, що єдиний спосіб урятуватись самим і врятувати колонію — це не дати жодному дикунові можливості вернутись додому, бо, якби хоч один із них повернувся в свій край і розказав про те, що сталося, колонія пропала б. Отже, попередивши дикунів, що пощади не буде, вони знову взялись до човнів і зруйнували всі, що залишились від бурі. Побачивши це, дикуни в лісі зняли жахливий зойк, що був добре чутний нашим людям. Потім усі вони забігали по острову, як божевільні, так що наші люди спочатку не знали, що з ними робити.

При всій своїй розсудливості, іспанці не зміркували, що, довівши дикунів до такого відчаю, вони були повинні добре стерегти свої плантації. Правда, вони відігнали геть свої отари, і дикуни не знайшли їх головного притулку (маю на увазі свою стару фортецю під горбом, а не печеру в долині), але вони розшукали мою плантацію коло бесідки і рознесли вщент усі огорожі та посадки навколо; витоптали хліб, повиривали лози й позривали весь стиглий виноград, — одно слово, наробили нашим людям величезної шкоди без будь-якої користі для себе.

Наші люди були ладні битися з дикунами за всяких умов, але не могли переслідувати їх і ганятись за ними по горах та долах, бо ті були дуже прудкі. А коли знаходили їх поодинці, то наші люди боялись гнатись, щоб дикуни не оточили їх. На щастя, в дикунів не було зброї, і коли вони й мали луки, то стріл у них не залишилось; а щоб зробити їх, у них не було ні матеріалу, ні будь-якого гострого інструменту.

Скрута та горе, яких вони зазнали, були дуже великі і, зрозуміло, викликали співчуття; але разом з тим вони утворили дуже важке становище і для наших людей, бо, хоч їх притулки й збереглись, зате вся їх провізія, так само як і врожай, була знищена. Що робити, куди податись — вони не знали. Єдиним порятунком була худоба, рештки якої вони мали в долині коло печери, і трохи хліба, що ріс там, а також плантації трьох англійців — Вільяма Аткінса та його товаришів, з яких залишилося всього двоє, одного вбила стріла, влучивши трохи нижче виска, так що він не вимовив і слова. Варто уваги, що це був не той жорстокий молодчик, який поранив своєю сокирою бідного дикого невільника, а потім хотів перебити всіх іспанців.

Я вважаю, що тодішнє їх становище було багато гірше, ніж моє, після того як я знайшов зерна ячменю та рису і навчився сіяти та вирощувати хліб і розводити худобу; бо тепер у них була, так би мовити, сотня вовків на острові, яка з’їдала все, що знаходила, не підпускаючи їх до себе.

Обміркувавши своє становище, вони вирішили передусім спробувати загнати дикунів у найдальший, південно-східний куток острова, щоб дикуни, причаливши ще коли-небудь до берега, не змогли знайти одні одних; а тоді щодня полювати на них і вбивати по скільки трапиться, щоб зменшити їх число; нарешті, якщо пощастить, приручити їх, дати їм зерна, навчити обробляти землю й жити своєю працею.

Щоб досягти цього, наші люди почали переслідувати дикунів і так налякали їх, що через кілька днів досить було кому-небудь вистрелити в дикуна з рушниці, щоб той, навіть не поранений, падав на землю від самого жаху. Вони так боялись наших людей, які щодня полювали на них і майже щодня кого-небудь із них убивали або ранили, що тікали все далі й далі, ховаючись по лісах та лощинах, і страшенно терпіли від нестачі їжі. Багатьох знайшли потім мертвими без будь-яких пошкоджень на тілі: вони загинули просто з голоду.

Довідавшись про це, наші пом’якшали й пройнялись жалем до них; особливо старший іспанець — така добра й великодушна людина, яку тільки можна уявити собі. Він запропонував захопити, коли буде змога, когось із них живцем, пояснити йому їх намір щодо нього та його земляків таким чином, щоб він міг бути далі їх товмачем, а потім спробувати поставити дикунів у такі умови, щоб вони могли жити самі, не шкодячи нашим людям.

Довго ніхто з індійців не попадався, аж нарешті вдалось захопити в полон одного — кволого, ледве живого від голоду. Спочатку він був похмурий і не хотів ні їсти, ні пити; але побачивши, що до нього ставляться добре, дають йому їсти і не вживають насильства, він нарешті став згодливим і прийшов до пам’яті.

До нього привели старого П’ятницю, що багато разів говорив з