Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Побачивши, що дикуни біжать прямо до них, вони вирішили стріляти, коли ті вирівняються в одну лінію; стріляти по одному, бо перший же постріл міг влучити у всіх трьох. Для цього той, хто мав стріляти, поклав у рушницю три-чотири маленькі кулі. Маючи добру бійницю, за яку правила проламана в дереві дірка, він непомітно взяв точний приціл і почав чекати, коли вони підбіжать ярдів на тридцять до дерева, щоб не схибити.
Коли дикуни підбігли ближче, наші люди ясно побачили, що один із них і є невільник-утікач, і вирішили неодмінно вбити його, хоч би для цього їм довелось стріляти обом. Один вистрелив, а другий уже націлився, щоб звалити дикуна другим пострілом, коли він не впаде від першого.
Та перший англієць був надто добрий стрілець, щоб схибити, а що дикуни бігли один по одному тісною купкою, то його постріл влучив у двох: першого вбив відразу, бо куля влучила йому в голову, а другий упав поранений навиліт. Третьому дряпнуло плече — мабуть, тією ж самою кулею, що пройшла крізь тіло другого. Цей страшенно перелякався, хоч його зачепило злегка, і сів на землю, видаючи пронизливі зойки та стогони.
П’ятеро, що бігли позаду, більше злякавшись звуку пострілів, ніж відчувши небезпеку, спочатку спинились, бо в лісі звук лунав у тисячу разів гучніше, ніж він був справді. Луна прокотилася з кінця в кінець і звідусюди пурхнули птахи, здіймаючи властивий кожній породі крик, зовсім так, як тоді, коли я зробив перший постріл на острові за весь час його існування. Проте, коли все стихло, дикуни, не розуміючи, що воно було, а тому й не боячись, підійшли до того місця, де лежали їхні товариші в дуже-таки нужденному стані, і, не підозрюючи, що над ними теж нависло таке саме нещастя, стовпились навколо пораненого і щось балакали — мабуть, розпитували, що з ним трапилось; він, певне, сказав їм, що спочатку вогненна стріла і зразу після неї грім їхніх богів убили тих двох, а його поранили. Так, кажу я, мало бути, бо це найпевніше припущення: вони не бачили зблизька жодної людини і ніколи зроду не чули рушниці. Вони не знали також, як можна на відстані вбити або поранити вогнем та кулями, бо якби мали про це хоч яке-небудь уявлення, то, побачивши долю своїх товаришів, не стояли б так безтурботно, без ніякого страху за себе.
Наші два англійці, хоч і признавались мені потім, що їм було неприємно вбивати стількох нещасних створінь, та ще й таких безтурботних, вирішили все ж таки напасти на них. Усі дикуни були в їх руках. Перший англієць зарядив свою рушницю і, умовившись, кому в якого дикуна цілити, вони вистрелили разом і вбили або важко поранили чотирьох із них; п’ятий, переляканий до смерті, хоч і не поранений, упав разом з усіма; а наші люди, побачивши їх укупі, подумали, що вбили всіх дикунів.
Гадаючи, що вороги мертві, наші люди сміливо вилізли з дупла, не зарядивши рушниць, що було великою з їх боку помилкою, прийшли на місце й здивовано побачили, що четверо ще живі і двоє з них поранені легко, а один зовсім не поранений. Тут їм довелося вже попрацювати прикладами: насамперед вони добили невільника-втікача, винуватця всього цього лиха, а потім другого, що був поранений в коліно, і цим поклали край його стражданням. А той, що зовсім не був поранений, кинувся навколішки, простягаючи до них руки, і з жалісним стогоном благав їх жестами дарувати йому життя, проте не міг сказати й слова, що було б зрозумілим.
Ті жестами звеліли йому сісти на землю коло дерева, і один з англійців мотузкою, що випадково знайшлась у нього в кишені, міцно скрутив йому ноги та руки і прив’язав до дерева. Потім вони покинули його і чимдужче побігли наздоганяти перших двох дикунів, боячись, щоб ця чи якась інша купка не добралась до притулку в лісі, де були сховані їхні дружини та добро. Один раз вони побачили двох дикунів, але на великій відстані від себе; ті дикуни бігли через рівнину до моря, зовсім не в напрямі до притулку. Зрадівши з цього, вони вернулись до дерева, де покинули полоненого, але його уже там не було: коло дерева лежали тільки обривки тієї мотузки, якою він був зв’язаний; можна було думати, що його визволили його товариші.
Вони знову завагались, не знаючи, чи близько від них ворог та які його сили. Вони вирішили піти туди, де були сховані їх жінки, дізнатись, чи все там гаразд, і заспокоїти їх, бо ті, напевне, були дуже перелякані. Хоч вони й були одного племені з дикунами, але страшенно боялись, — може, саме тому, що добре їх знали.
Прийшовши туди, вони виявили, що дикуни були і в цій частині лісу, і навіть дуже близько від притулку, але не знайшли його, бо він був майже неприступний: дерева росли тут так густо, що лише той, хто знав цю гущавину, міг знайти в ній дорогу. Все було гаразд; тільки жінки, що добре знали жорстокість дикунів, були дуже перелякані. Тут англійці з радістю привітали іспанців, що прийшли їм на допомогу в кількості семи чоловік; десятеро інших з слугами та старим П’ятницею, тобто батьком П’ятниці, пішли цілим загоном боронити свою бесідку з полями та худобою; але дикуни так далеко не заглиблялись. З сьома іспанцями прийшов ще один із тих трьох дикунів, що, як я вже казав, були раніше в’язнями, і той дикун, якого англійці прив’язали були за руки та ноги до дерева. Іспанці йшли мимо нього і, побачивши сім чоловік забитих, розв’язали восьмого й повели його з собою. Проте згодом вони змушені були зв’язати його знову, як зробили колись і з двома іншими, що залишились після втечі третього.
Полонені стали тепер для них тягарем, і вони так боялись, щоб ті не втекли, що вирішили навіть перебити їх усіх, зважаючи на потребу своєї власної безпеки. Одначе старший іспанець не згодився на це й наказав відіслати їх до моєї старої печери в долині, держати їх там під доглядом двох іспанців і давати їм їсти. Так і зробили, а на ніч зв’язали їм руки та ноги.
Коли прийшли іспанці, двоє англійців так набрались духу, що не могли всидіти на місці і, взявши з собою п’ятьох іспанців, з чотирма
