Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Отже, через якийсь час вони вернулись і, знайшовши дикунів ще сплячими, вирішили розбудити їх і забрати в полон. Так вони й зробили. Бідні хлопці були страшенно вражені, коли їх схопили й зв’язали. Вони перелякались, як і ті жінки, гадаючи, що їх зараз же повбивають і з’їдять. Здається, це плем’я гадало, що на всьому світі водиться так само, як і в них — їдять людське м’ясо. Але вони скоро заспокоїлись, і їх відвели.
Було велике щастя, що вони не перевели дикунів до своєї фортеці (маю на оці мій палац під горбом), а відвели їх спочатку на дачу, що була головним місцем їх сільських робіт. Згодом їх перевели до житла двох англійців.
Тут їх поставили до роботи, хоч, правду кажучи, її там було зовсім небагато. Не знаю, чи через недбальство вартових, чи через упевненість, що дикунам не було куди діватись і вони не втечуть, — але один із них утік, побіг у ліс і більше про нього нічого не чули.
Поселенці мали багато підстав думати, що він вернувся додому, бо тижнів через три-чотири на острів знову приїхали дикуни, побенкетували днів зо два й поїхали; напевне, й той був з ними. Ця думка дуже лякала їх. Вони небезпідставно думали, що втікач, щасливо вернувшись додому, розказав своїм, що на острові є люди, що цих людей мало і що їх не важко подолати. На щастя, йому ніколи не говорили, скільки їх усіх було, не стріляли при ньому з рушниць і не показували захисних місць, як моя печера в долині або нові притулки, які влаштували два англійці, і т. ін.
Що той хлопець подав про них звістку, вони передусім побачили з того, що місяців через два, за годину після сходу сонця, шестеро човнів, у яких було по сім чи вісім і навіть по десять чоловік, під’їхали на веслах до північного берега острова, куди вони раніше ніколи не причалювали, і висіли приблизно за милю від житла двох англійців, де колись тримали того втікача. Як сказав старший іспанець, шкода була б не така ще велика, якби там були всі поселенці, бо жоден дикун не втік би; але сталось багато гірше: двоє проти п’ятдесятьох — це вже надто нерівні сили. Двом англійцям пощастило побачити їх за милю від берега, тобто за годину перед висадкою; а оскільки дикуни причалили приблизно за милю від їхнього житла, то минуло чимало часу, перше ніж дикуни змогли дійти до них. Тепер, маючи всі підстави гадати, що вони зраджені, англійці насамперед вирішили зв’язати двох полонених, що залишились, і наказати одному з трьох дикунів, із числа привезених разом з жінками і нібито щиро прихильному до них, відвести їх разом з двома жінками до затишного місця в лісі, про яке я вже говорив. Там вони мали зв’язати по руках і ногах обох молодців, поки не одержать дальших розпоряджень.
Далі, бачачи, що всі дикуни вийшли на берег і прямують до них, вони відчинили огорожі, де були їх дійні кози, і пустили їх усіх блукати в лісі, щоб дикуни могли прийняти їх за диких. Та той негідник дав їм відомості про все, бо дикуни йшли прямо до будинків.
Перелякані бідолахи, заховавши своїх жінок та добро, звеліли другому невільникові з числа трьох, привезених з жінками, що якраз трапився коло них, бігти якнайшвидше до іспанців, зняти там тривогу й просити негайної допомоги. Тим часом самі вони, схопивши зброю та які були в них набої, відступили до того місця в лісі, куди відіслали своїх жінок, тримаючись на такій відстані від дикунів, щоб бачити, куди ті прямують.
Не відходячи далеко, вони спостерегли з горбка, що невеличке військо дикунів підійшло до їх житла, і через хвилину всі хижки та скирди запалали, на великий їх сум та відчай. Шкода була дуже велика і навіть несправна, принаймні, на деякий час. Трохи згодом дикуни, мов люті звірі, розсипались по плантації, все руйнуючи й шукаючи по всіх куточках добичі, а головне — людей, про чиє існування вони, як тепер виявилось, були добре інформовані.
Двоє англійців, бачачи це і не почуваючи себе тут у безпеці, бо мимо них могла пройти частина дикунів, а то й ціла юрба, визнали за краще відступити на півмилі. Їм здавалось, що для них буде зручніше, коли дикуни розійдуться в різні сторони і розіб’ються на окремі маленькі купки, як воно й сталося згодом.
Дальша їх зупинка була коло входу до дуже густо зарослої ділянки лісу, де стояв стовбур старого дерева, порожній всередині й дуже великий. У це дерево обидва вони забрались, вирішивши подивитись звідти, що буде далі.
Вони недовго просиділи там, коли з’явились два дикуни, які бігом прямували до них, немов знаючи, що там сидять англійці і бажаючи напасти на них. Трохи пізніше англійці помітили, що за тими двома біжать ще троє, а далі ще п’ятеро — і всі в один бік. Крім того, віддаля вони побачили ще семеро чи восьмеро, що бігли в іншому напрямі. Одне слово, дикуни вештались по всіх усюдах, як мисливці, що ганяються за дичиною.
Бідолашні були в скрутному становищі і не знали, що робити: залишатись у дуплі чи тікати. Після короткого обміну думками, вони вирішили, що дикуни, порозходившись у лісі, легко можуть знайти притулок, де сховані сім’ї англійців, і якщо допомога не поспіє, тоді все пропало. Отже, вони вирішили спинити ворогів, а коли б їх зібралось надто багато, злізти на верхівку дерева й стріляти звідти. Вони були певні, що коли дикуни (а їх приїхало душ п’ятдесят) нападуть на них, вони продержаться, поки вистачить набоїв.
Отак вирішивши, вони почали міркувати, чи стріляти в двох передніх дикунів, а чи почекати, поки прибіжать дальші троє, щоб, напавши на середніх, відрізати двох перших від п’ятьох, що бігли слідом.
Нарешті вони вирішили пропустити перших двох, якщо ті самі не помітять їх і не нападуть. Перші два дикуни й самі звернули трохи в іншу частину лісу; зате троє
