Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Наші люди спочатку жалкували, що не мали ніякого способу наблизитись до них і вдарити по них на прощання; проте взагалі вони були дуже задоволені, що дикуни поїхали геть.
Бідолашні англійці були тепер двічі зруйновані, а вся їх робота знищена. Решта поселенців погодилась допомогти їм відбудуватись і дала їм усе потрібне. Навіть їх земляки, що досі не виявляли ніяких добрих нахилів, дізнавшись про їх нещастя, прийшли й запропонували свою допомогу та співробітництво і дуже дружно протягом кількох днів працювали, відбудовуючи їх житла та роблячи все потрібне, так що за короткий час ті знову стали на ноги.
Приблизно через два дні після того вони мали ще одне задоволення: побачили три викинуті на берег дикунські човни, а трохи далі від них — двох потоплих дикунів. З цього можна було судити, що їх спіткав у морі шторм і перекинув кілька човнів, бо вночі, коли вони поїхали, дув дуже сильний вітер.
Проте, хоч дехто міг загинути, але багато могло й урятуватись та розповісти іншим, що вони робили і що з ними трапилось, а також підбурити їх на нову авантюру, яку вони, здається, справді вирішили здійснити, але на цей раз уже з силами, достатніми для знищення всякого ворога. Адже до того, що розповів їм перший дикун про поселенців, вони майже нічого не мали додати, бо не бачили нікого з нас; той перший дикун, що розповів їм про нас, був убитий, а інших свідків у цій справі у них не було зовсім.
Минуло п’ять-шість місяців. Наші люди нічого не чули про дикунів і сподівались, що ті не забули ще свого попереднього нещастя або ж кинули надію па перемогу, коли раптом, одного ранку, до острова під’їхав цілий флот: двадцять вісім човнів, повних дикунів з луками, стрілами, палицями, дерев’яними мечами та іншим бойовим приладдям; вони навезли стільки народу, що наших людей охопив жах.
Дикуни висіли на берег увечері і, до того ж, у найдальшій частині острова, тому наші могли присвятити цілу ніч обговоренню того, як зустріти ворога. Знаючи, що раніше їх найкраще забезпечувала тільки добра схованка і що вона допоможе їм і тепер, коли ворогів у них стало так багато, вони вирішили передусім знести недавно відбудовані хижки двох англійців, а кіз загнати в стару печеру. Поселенці були певні, що на світанку дикуни підуть прямо туди, щоб повторити свої попередні вчинки, хоч тепер вони причалили не менше ніж за шість миль від плантації англійців.
Отже, вони перевели всіх своїх кіз до старої бесідки, як я її звав, що належала іспанцям, і знищили, наскільки могли, всі ознаки свого перебування на острові. Другого ранку вони розташували свої сили на плантації двох англійців, чекаючи прибуття дикунів. Як вони гадали, так і вийшло: нові напасники, покинувши свої човни на східному краю острова, прийшли понад берегом прямо туди. За підрахунком наших людей, їх було двісті п’ятдесят чоловік. Наша армія, певна річ, була маленька і — це було далеко гірше — не мала вдосталь зброї. Здається, повний склад її був такий.
По-перше, воїнів:
17 іспанців;
5 англійців;
1 старий П’ятниця, тобто батько П’ятниці;
3 невільники, які були взяті разом з жінками і довели свою вірність;
3 інші невільники, що жили з іспанцями.
Зброї вони мали:
11 мушкетів;
5 пістолів; 3 мисливські рушниці, що я відібрав у матросів-бунтарів, коли примусив їх здатись;
2 тесаки;
3 старі алебарди.
Невільникам вони не дали ні мушкетів, ні рушниць, але ті мали кожне по алебарді, чи то довгій палиці з великими залізними наконечниками, прикріпленими до кожного кінця, і з топірцем з одного боку. Кожен мав також по сокирі. Дві жінки напосягли, щоб і їм дозволили взяти участь у бою. Їм дали луки та стріли, захоплені іспанцями після першої битви двох дикунських племен, та топірці.
Старший іспанець, про якого я так часто згадував, командував усім військом; а Вільям Аткінс, що був хоч і дуже жорстокий, проте сміливий до зухвальства, став його помічником. Дикуни наступали, як леви, і наші люди не мали ніякої переваги перед ними, навіть через свою позицію, а це було найгірше. Тільки Віль Аткінс, що, як виявилось, був дуже корисна людина, засів з шістьма чоловіками в маленькому ліску як авангард. Вони одержали наказ, пропустивши першу ватагу дикунів, стріляти прямо в натовп, а потім відразу відступити і, обійшовши лісом, вийти позаду іспанців, що теж залягли в гущавині.
Дикуни, прийшовши, розбіглись в усі сторони окремими купками, не додержуючись ніякого ладу. Віль Аткінс пропустив повз себе чоловік з п’ятдесят, а потім, побачивши, що решта йде густим натовпом, наказав трьом із своїх стріляти. Їх мушкети були заряджені шістьма-сьома кулями кожен, причому кулі були з пістольні завбільшки. Скільки чоловік вони вбили чи поранили — розібрати було важко. Ще важче описати жах і здивування дикунів: вони перелякалися вкрай, почувши гуркіт пострілів, побачивши, як їх товариші падають — одні мертві, інші поранені — і не розуміючи, звідки впало на них таке лихо. Не встигли вони прийти до пам’яті, як Віль Аткінс з іншими трьома випалили в саму гущу ворогів, а перші тим часом знову зарядили свої рушниці і трохи згодом вистрелили ще раз.
Якби Віль Аткінс, як йому було наказано, зараз же після цього відступив разом із своїми людьми або якби тут був другий загін наших людей, щоб стріляти без перерви, то дикуни, напевне, втекли б, бо їх лякало найбільше те, що вони не бачили, хто в них стріляє, і гадали, що це самі боги карають їх блискавкою й громом. Але Віль Аткінс, зоставшись на місці, щоб зарядити ще раз рушниці, вивів їх