Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Так вони вигнали бунтівників із товариства й покинули їх напризволяще. Ті пішли, понурі й запеклі, ніби їм не хотілось ні йти від них, ні залишатися з ними. Відходячи, вони заявили, що виберуть місце і оселяться окремо від інших. Як уже сказано, їм дали запас провізії, але не дали зброї.
Через чотири-п’ять днів вони знову прийшли за провізією і розповіли старшому, де вони розкинули свої намети і де вибрали місце для житла та плантації. Це справді була дуже добра ділянка в найвіддаленішій північно-східній частині острова, десь коло того місця, де я причалив під час своєї першої екскурсії, коли робив спробу об’їхати острів на човні, а море прибило мене невідомо куди.
Там вони збудували собі дві гарненькі хатки, розташувавши їх, за прикладом мого першого житла, під самим схилом горба, де дерева росли з трьох боків, так що цілком ховали їх від чужого зору. Вони попросили кілька сухих козячих шкур на постелі, що їм і дали. А після того, як вони дали слово не зачіпати нікого і не робити шкоди на чужих плантаціях, їм дали сокири і дещо з іншого приладдя, а також трохи гороху, ячменю та рису на засів; одне слово, у них було все, крім зброї та набоїв.
Так відокремлено жили вони місяців шість і зібрали свій перший урожай, хоч зерна було небагато, бо засіяна ділянка була невеличка. Звичайно, влаштовуючись наново на своїй плантації, вони мали силу роботи, і коли почали робити столи, горщики та інші подібні речі, виявилось, що вони зовсім не знаються в цьому і нічого не вміють. Коли настала дощова пора, вони, не маючи льоху, не могли переховувати своє зерно сухим. Загрожувала небезпека, що зерно загине, і це дуже пригнітило їх. Тоді вони прийшли благати іспанців допомогти їм, що ті й зробили дуже охоче. За чотири дні викопали велику печеру в узбіччі горба, досить простору, щоб переховувати їх зерно та інші речі від дощу; але до моєї печери, особливо такої, якою вона стала на той час, ту печеру не можна було рівняти, бо іспанці дуже поширили мою і зробили в ній кілька окремих приміщень.
Місяців через дев’ять після розриву бунтарі вигадали штуку, яка разом з тими мерзотами, що вони вже зробили, накликала на них самих силу нещасть і трохи не занапастила всю колонію. Трьох товаришів почало, як видно, гнітити трудове життя і, втративши надію поліпшити своє становище, вони задумали зробити подорож на континент, звідки приїздили дикуни, спробували захопити кількох тубільців, привезти їх додому і примусити робити найважчу роботу.
Проект не був би такий недоладний, якби вони не пішли далі. Але вони нічого такого не робили і не задумували, в чому не було б зла — чи то в задумі, чи то у виконанні. По-моєму, так їм судило саме небо, бо коли б явні злочини не переслідувало прокляття, як примирили б ми людські вчинки з Божественним правосуддям? Безперечно, це була очевидна відплата за їх бунти та піратство. Вони не виявили ніяких ознак каяття в своєму злочині, — навпаки, додали до нього ще нові підлоти, як, наприклад, страшна жорстокість, з якою поранили бідного невільника за те, що той не зробив чи не зміг зрозуміти того, що йому було наказано — поранили так, що той, напевне, став довічним калікою, і поранили в такому місці, де не можна було знайти ні лікаря, ні ліків, щоб допомогти йому. Але ще гіршим був їх замір учинити вбивство або, коли правильно назвати цей злочин, — умисне вбивство, бо так воно безперечно й було — складений ними пізніше замір спокійно перебити іспанців під час їх сну.
Проте залишаю свої зауваження і вертаюсь до оповідання. Якось уранці троє молодців прийшли до іспанців і дуже смиренно заявили, що хочуть поговорити з ними, а коли ті згодились вислухати їх, сказали, що їм надокучило таке життя. Вони, мовляв, погані робітники, не мають сили добути все потрібне, і без допомоги їм доведеться померти з голоду. Коли ж іспанці дозволять їм взяти одну із шлюпок, на яких вони приїхали, і дадуть зброю та набоїв у достатній кількості, щоб оборонятись, то вони рушать на континент шукати щастя і таким чином решті не доведеться більше постачати їм усе потрібне.
Іспанці були дуже раді позбутись їх, але все ж таки одверто вказали їм на певну загибель, що була перед ними. Сказали, що, зазнавши самі таких злиднів на цьому клаптику землі, вони можуть, не бувши пророками, запевнити, що ті помруть з голоду або ж їх уб’ють, і пропонували їм подумати про це.
Англійці зухвало відповіли, що помруть з голоду, якщо залишаться тут, бо не можуть і не хочуть працювати, а коли поїдуть звідси, то так само тільки помруть з голоду. А коли їх уб’ють, то всьому буде край, бо в них немає ні жінок, ні дітей, що плакали б за ними. Коротко кажучи, вони нахабно обстоювали своє прохання, заявляючи, що поїдуть незалежно від того — дадуть їм якусь зброю чи ні.
Іспанці дуже люб’язно відповіли, що коли вони вирішили їхати, то, певна річ, не поїдуть голі й беззбройні; що вогневої зброї у них самих мало, тому дати її багато вони не зможуть, але все ж дадуть два мушкети, пістоль, кортик і по сокирі кожному; цього, як їм здається, буде досить.
Одне слово, ті погодились на це. Їм дали хліба на місяць і стільки козлятини, щоб вони могли їсти вдосталь, поки м’ясо буде свіже; дали ще величезний кошик родзинок, глечик води й живе козеня, щоб забити його на м’ясо. Забравши все це, троє англійців сміливо пустились у шлюпці крізь море, що було тут, принаймні, сорок миль завширшки.
Їх шлюпка, правда, була велика і могла б підняти і п’ятнадцять і двадцять чоловік, але саме тому їм було трохи важко керувати нею. Зате вітер і приплив були сприятливі, і все пішло гаразд. Із довгої жердини вони зробили собі щоглу, а з чотирьох висушених козячих шкур великого розміру, зшитих чи зв’язаних мотузками, — парус, і весело рушили
