Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Коли ті поїхали геть, іспанці вийшли з печери і, оглянувши поле битви, знайшли на ньому тридцять два трупи. Дехто був забитий великими довгими стрілами, яких багато стирчало в їх тілах; але найбільше було забитих величезними дерев’яними мечами; шістнадцять чи сімнадцять мечів іспанці знайшли на полі бою разом з силою луків та стріл. Ці мечі були чудні, дуже великі й незграбні, і треба було бути дуже сильним, щоб орудувати ними. У більшості полеглих від мечів голови були потрощені, або, як кажуть в Англії, мозок був вибитий, а де в кого були зламані руки та ноги. Очевидно, вони билися з невимовною люттю та шаленством. Іспанці не знайшли жодного пораненого, який не був би вже мертвий; це тому, що дикуни б’ються з своїми ворогами, поки не переб’ють усіх до останнього, а також забирають з собою поранених, які ще не вмерли.
Ця подія надовго вгамувала англійців. Видовище битви наповнило їх жахом; ще страшнішими здавались їм наслідки, особливо думка, що коли-небудь вони й самі можуть потрапити в руки цих страхіть, що вбили б їх не як ворогів, а просто для того, щоб з’їсти, як ми вбиваємо худобу. Вони переказували мені, що в думці про те, як їх їстимуть, хоча б і мертвих, було щось таке огидне, що їх нудило; вони робились хворі від самої згадки про це, і їх брав такий жах, що кілька тижнів вони були мов несамовиті.
Це вгамувало, як я казав, навіть трьох англійських негідників, про яких я вже говорив, і вони надовго стали слухняними й досить пильно працювали разом з іншими на все товариство — садили, сіяли, жали, зовсім призвичаївшись до острова й до умов життя на ньому. Тільки згодом взялись вони до таких справ, що наробили багато клопоту.
Як я вже казав, вони взяли в полон трьох дикунів; усі троє були здорові, рослі молодці, отже, іспанці обернули їх на слуг і примусили робити на себе; з них вийшли непогані невільники. Але вони не поводилися з ними так, як я з моїм П’ятницею — не навіювали їм думок, що врятували б їх, не вчили їх поступово розумних правил життя, а тим більше — релігії, і не приборкували природної дикості їх вдачі ласкавим поводженням та ласкавими розмовами. Правда, вони годували їх щодня; зате й примушували працювати з ранку до вечора. Отже, ці невільники ніколи не стали б їм у пригоді і не билися б за них, як мій П’ятниця, такий незрадливий та відданий, ніби він був частиною моєї істоти.
Але перейдемо до господарчих справ. Тепер усі стали добрими друзями, — бо спільна небезпека, як я казав уже, остаточно помирила їх, — і почали обговорювати своє становище. Насамперед їм треба було обміркувати, чи не краще буде перенести житло звідси, — бо дикуни найчастіше відвідували саме цю частину острова, — кудись углиб, у затишніше місце, де можна було б безпечніше переховувати зерно та худобу.
Після довгих суперечок вирішили не переносити житла, бо вони не втрачали ще надії одержати звістку від свого губернатора (тобто від мене) і гадали так: якщо я пошлю кого-небудь за ними, то, певна річ, саме на цей бік острова. А коли мої посланці не знайдуть житла на вказаному місці, то, подумавши, що дикуни перебили всіх поселенців, вони поїдуть, і таким чином зникне остання надія вирватись звідси.
Щодо полів та худоби, то вони вирішили перенести й перевести це в долину, де була моя печера, бо ґрунт там був годящий і для ниви, і для пасовища, та й землі там було вдосталь. Та розміркувавши, вони змінили цей план наполовину і вирішили перевести туди лише частину худоби й частину засівів, щоб, коли ворог знищить одну половину, заціліла друга. Це було дуже розсудливо з їх боку, а ще розсудливіше, що вони не звірилися в цій справі на полонених дикунів і нічого їм не розповіли ні про плантацію в долині, ні про отару, що перебувала там, а ще менше — про печеру, яку вони берегли собі про той час, коли знадобиться надійний та безпечний захист. До тієї ж самої печери перенесли вони й два барильця пороху, які я залишив їм при від’їзді.
Отже, вони вирішили не переносити свого житла. Але, як я старанно захистив його — спочатку валом, а потім деревами, що розрослися в цілий лісок, так і вони, остаточно переконавшись, що тільки в доброму прикритті можна почувати себе безпечно, заходились приховувати своє житло ще краще, ніж досі. Як я з цією метою насадив дерев або, вірніше, на чималій відстані від входу до житла набив кілків, що згодом розрослися в дерева, так само зробили й вони: понабивали кілків скрізь по берегах бухточки, де я причалював колись з плотами, навіть у мулистий ґрунт, куди сягав приплив; не залишили й клаптика вільного ґрунту, ніякої ознаки, що коло цього місця пристають човни. Ці кілки згодом теж розрослися в ліс. Іспанці подбали, щоб кілки були товстіші й вищі від тих, що посадив я, і позабивали їх так густо, що через три-чотири роки крізь них ніяким способом не можна було побачити, що діється на плантації. Щодо моєї ділянки, то там дерева виросли в людське стегно завтовшки. Між ними вони посадили ще нових, так багато й так густо, що дерева стояли, ніби частокіл, на чверть милі завширшки. Згодом продертись крізь цей ліс можна було хіба що тільки з маленькою армією, яка рубала б дерева; бо між ними навряд чи змогло б пролізти й цуценя, — так щільно вони стояли.
Та це було ще не все. Вони зробили так само і направо, і наліво, і навколо вершини горба, залишивши дорогу лише для того, щоб проходити самим з допомогою драбини, яку вони приставляли до схилу горба, а після підтягали вгору і ставили з першого виступу скелі на вершину. Коли драбину забирали, то ніщо не могло пробратись до них, хіба що на крилах або чаруванням.
Все це було дуже добре влаштовано, і згодом
